П’ятниця, 12 березня 2021 року № 18 (19866)
http://silskivisti.kiev.ua/19866/print.php?n=48215

Годі чекати милості

Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.

Приказка, що риба псується з голови, має тисячі й тисячі підтверджень. Але, як на нас, сьогодні раз у раз доводиться переконуватися, що «хвости» також часто-густо не бажають чи лінуються поворушитись, аби зарадити якимсь своїм негараздам. Скажемо й відвертіше: на місцях звикли надіятися на когось і чекають, що потурбуватися про них мусить будь-хто, тільки не вони самі. Тому і живуть наче не у ХХІ столітті, а застрягли десь у давнині…

ОСЬ ВЕЛЬМИ показовий приклад. Уже минуло понад десять років відтоді, як чотири села Нікопольського району — Новоіванівка, Борисівка, Дмитрівка і Першотравневе — живуть, як у пустелі. Без води, бо пропала. Причому не лише питна, а й технічна. Ні пити, ні куховарити, ні помитися, ні випрати одяг, зрештою, напоїти худобу та іншу домашню живність нічим. Суцільні муки, а не життя! Загалом у цих чотирьох селах мешкає понад п’ять тисяч чоловік. Збирають дощову, котра тут на вагу золота, і талу теж, якщо є чому танути. Або привозять із довколишніх ставків і річок. До Дніпра звідси далеченько, щоб і з нього доставляти. Для багатьох помитись у проміжку від осені до весни — ціла подія! Є люди, які, за відомою примовкою «скільки тієї зими», купаються на лоні природи лиш теплої пори року. Бо за доставку води правлять чималі гроші. На цей момент питна коштує 150 гривень за куб. Так званої бутильованої тим паче не накупишся.

Ще п’ять літ тому терпіння в людей нібито скінчилось, і вони підняли ґвалт на всю область: невже таке може бути, мовляв, у такому благополучному районі, як Нікопольський? Сором і ганьба! Лише чотири села, мов небажані пасинки в рідних краях, залишилися без централізованого водопостачання! Цілі делегації їздили у Дніпро пікетувати і ОДА, й облраду. Врешті-решт домоглися свого: коштом обласного бюджету та рішеннями обласних інстанцій, щоб догодити населенню чотирьох сіл, проклали відразу два водогони. Інакше не було реальної змоги розв’язати цей гордіїв вузол. Ясно, що врочисто, мало не під вигуки «ура!», ці водогони відкрили.

Чому ж тоді нинішнього року знову завирували вищезгадані села, волаючи, що без води у них не життя — справжнісінька мука? Взявшись колись виручати сільський люд, кажуть місцеві, область урешті забула про їхню біду! Ситуація в інтерпретації тамтешніх селян нині сягнула кульмінації, і новому-старому голові обласної адміністрації Валентинові Резніченку довелося мерщій виїжджати у район так званого соціального загострення.

На місці його чекали як рятівника і благодійника, на якому сходиться клином проблема. Ще точніше — як на останню надію. Що ж з’ясувалося, коли голова ОДА Резніченко прибув у справді безводну зону благодатного придніпровського краю? А те, що бідолашні чотири села на карті хоч і лежать купчасто, але п’ять років тому належали до трьох різних сільських рад. І коли для них область провела два водогони, ці три сільради, як Лебідь, Рак та Щука з відомої байки, не змогли дійти спільної думки, котрій із них чи яким чином усім разом брати на баланс об’єкти. Щоправда, на відміну від персонажів не впрягались і не тягли кожна у свій бік — навпаки, всі три відмахувалися від трубопроводів, як од зайвого тягаря. Голови трьох сільрад так і не наважилися чомусь перебрати на власні плечі клопоти з експлуатації водогонів. Це раз. А друге — необхідно ж було налагодити подачу води на вулиці та до садиб, тобто здійснити розведення мережі до споживачів. Уявіть собі, за це діло також ніхто досі не взявся. Голови сільрад, депутати займалися чим завгодно, але «вигідним» для них особисто, приміром, дерибаном земель, триманням у шорах місцевих аграрних бізнесменів тощо, тільки не розв’язанням проблеми земляків.

За втрачені в безводді роки сільські ради благополучно канули в Лету, і на їхньому місці виникли об’єднані територіальні громади. Наші чотири села тепер потрапили під опіку двох різних громад — Червоногригорівської та Першотравенської. Тобто були у трьох різних адміністративних територіях, тепер опинились у двох, межі між якими залишаються. Але більше тут нічого не змінилося. Два зведені колись силами та коштами області водогони як були безгоспними, так і лишаються. У місцевої влади... не дійшли до них руки. Загребущих, сміємо запевнити, вистачає на кожну селянську душу, а роботящих і турботливих катма. А що вже розумних та ініціативних голів нема, то факт. Створюється враження, начебто зовсім не для цього існують органи місцевого самоврядування, а тільки для того, аби нацьковувати розгніваних земляків на владу вищого рівня.

Холодним душем виявився для двох громад Нікопольського району цього разу візит голови обладміністрації. Дійшло до того, що, збагнувши, куди воно раптом хилиться, очільники ОТГ почали погоджуватися, нібито їм «вистачило б подачі тільки технічної води». Запевняли, що «люди і цим будуть задоволені й удячні вам по вінця». Однак керівник області був категоричний: «Прийнятний єдиний варіант — щоб люди були із питною водою». І це насамперед клопіт громад. Які мають нарешті прийняти кілька років тому збудовані водогони в комунальну власність та взяти їх на утримання. А далі знайти найраціональніші варіанти розведення мережі по селах та подвір’ях.

Тепер докинемо, що областю було прокладено не лише два водогони. Крім магістральних, ще й підвідний на той час із сусідньої Червоногригорівки. Збудували також насосну станцію, чотири резервуари та десять водонапірних башт. І це господарство зоставалося незадіяним, не введеним в експлуатацію, тоді як сільський люд потерпав од безводдя. Хіба не жах і не верх цинізму та зневаги до інтересів земляків? Так і хочеться спитати, чи потрібна селянам така влада на місцях? Щоб відповісти чітко і ясно: горе-керманичів час вимітати звідусіль отією мітлою, що відома всім.

Адже окремо взяте Першотравневе давно мали змогу ощасливити водою, під’єднавши його до Нікопольського магістрального трубопроводу. Для цього достатньо було запустити зведені раніше областю насоси та резервуар при них. Стосовно решти трьох сіл — Борисівки, Дмитрівки і Новоіванівки, то могли б, особливо не напружуючись, збудувати невеликі локальні очисні споруди і за «посередництва» районного водгоспу подавати воду з Каховського водосховища. І те, й інше не пізно зробити і зараз. Єдиний нюанс — доведеться здійснити ретельне технічне обстеження давно збудованих об’єктів, адже їхній кількарічний простій не минув безслідно. «Може, хоч це спроможуться зробити громади?» — пролунало запитання, даючи зрозуміти, що відповісти на нього необхідно лише одним словом: «Так!»

Нарешті маємо усвідомити, що чекати милості од верхів — це пережиток минулого. Громада тільки тоді може такою вважатися, коли здатна самотужки дати собі раду. От тільки чи зрозуміла це місцева влада?.. Бо насторожують слова, якими прокоментував «реальні варіанти виходу із ситуації, запропоновані главою ОДА», червоногригорівський селищний голова Олександр Прокопенко: «Як тільки почнуть реалізовувати проєкт, підведемо труби в будинки». У нас два запитання. Перше: виходить, це має робити хтось інший? І друге: навіщо знову чекати з моря погоди, замість того щоб узятися за справу й нарешті провести воду землякам?