• Байки в прозі

Закон джунглів

Зіновій ГАРТ.

м. Слов’янськ

Донецької області.

Коли Тигр доїдав щойно загризену Антилопу, хтось тремтячим голосом викрикнув із густих заростей папороті:

— Нема такого закону, щоб убивати!

Господар джунглів спочатку сторопів. Навіть позадкував, та за хвилину заспокоївся і погрозливо заричав. Ніхто не відгукнувся, і задоволений Тигр спокійно закінчив трапезу.

Наступного дня історія повторилася. Тільки-но гроза лісу взявся за молоденьку Зебру, як той же голос нагадав:

— Нема такого закону, щоб убивати!

Невидимий поборник справедливості не давав Тигру спокою і на третій, і на четвертий дні. Небачене нахабство! Смугастий із лютістю кидався на чагарник, залишаючи на колючках жмути шерсті, та невідомий кривдник щоразу благополучно уникав розправи.

Нарешті виведений із терпіння Тигр вирішив застосувати іншу тактику. Щоби покласти край будь-якій спробі порушити його спокій, запобігти надалі появі обурливих інцидентів, коли ставиться під сумнів правомірність дій владника лісу, він скликав віче звірів. Запросили старезного Опосума, хранителя лісових законів. Той довго копирсався в архіві, перебираючи запилені пожовклі фоліанти.

— Нема такого закону, — нарешті прошамкав старий, важко відхекуючись.

Стрибок Тигра був блискавичний. Немічного законника не стало.

Пробачимо старезному Опосуму його забудькуватість. Та навіть похилий вік зобов’язує пам’ятати хоч і неписаний, але основний закон джунглів.

Свій хлопець

Про Віника говорили як про доброго хлопця.

Щоразу, коли безтурботна Попільничка струшувала попіл на килим і лунали сердиті голоси щодо необхідності повідомити Господаря будинку про її непорядну поведінку, Віник наполягав, аби все вирішувалося полюбовно.

— Ну, буває. Звичайна необачність. Але навіщо виносити сміття з хати? Ми ж тут усі свої! — захищав він у таких випадках винну.

Кімнатним Меблям після такого зауваження ставало якось незручно за своє різке засудження вчинків Попільнички. Всі збентежено замовкали: можуть подумати, що вони просто прискіпуються до неї.

Відстоявши слабкого, Віник спокійно продовжував куняти в кутку. Він був задоволений, і нікому жодного разу не спало на думку, що Віник звичайнісінький ледар.