• Далеке-близьк

Маяк для плотогонів

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

Закрут річки Тиса біля селища Ясіня. Фото початку XX ст.

Із давніх-давен лісоруби Карпат сплавляли деревину гірськими річками, найчастіше руслом Тиси. Цей промисел був широко розвинений ще у першій половині минулого століття. Професійних плотогонів називали бокорашами: ліс із верхів’я річки у низинні райони та притисянські міста Угорщини вони переправляли на плотах-бокорах.

ЦЕ БУЛИ дуже небезпечні «круїзи», особливо на ділянці від села Крива до поселень Веряця й Королево. Житель останнього письменник Михайло Чухран добре знає місцеву історію та перекази, пов’язані з річковим сплавом.

— Вище Веряцького залізничного моста Тиса виривається з Карпатських гір і стрімко біжить попід високими, майже вертикальними береговими скелями. Тут часто траплялися нещасні випадки — тільки-но бокораші бодай на хвильку втрачали пильність, швидка течія, що повертала майже під прямим кутом, кидала плоти просто на скелі, розбиваючи їх на друзки, — описує тогочасні події Михайло Чухран.

1750 року єпископ Баркоці Ференц із міста Егера подарував громадам Королева і Веряці дерев’яну скульптуру святої Розалії, яка мала захищати бокорашів на їхньому небезпечному шляху. Місцеві жителі встановили її у невеликій печері, розташованій над небезпечним поворотом Тиси, заввишки 12-15 метрів. Що-правда, свята Розалія не дуже відома була християнам східного обряду. Вважається, що ця праведниця-відлюдниця у ХVІІ столітті врятувала Сицилію від чуми, за що італійці вдячні їй досі.

У 1740 році була коронована на угорський королівський трон австрійська ерцгерцогиня Марія-Терезія. Реформи за її часів поліпшили життя закарпатців. Тож у народі скульптуру святої Розалії почали називати ім’ям імператриці. До речі, літні люди ще й тепер іноді кажуть: «Це було ще за Марії-Терезії», — тобто дуже давно.

Тим часом печеру із фігуркою святої облаштували як житло: поставили стіл, ліжко. Вночі у ній чергували місцеві, які запалювали вогнище, аби попередити бокорашів про близьку небезпеку, яку несла ріка. Тобто це був справжній маяк.

Радянські солдати, які в 1947-1949 роках, отаборившись у Веряці, будували дамбу, скульптуру святої «Марії-Терезії» викинули. А невелика природна ніша-печера у скелі, яку, ймовірно, давні майстри заглибили вручну, лишилася. Звідси відкривається чудова панорама на Тису.

Після приходу радянської влади карпатську деревину почали рубати скаженими темпами: вона була потрібна для відбудови донецьких вугільних шахт. Для перевезення такої кількості лісу знадобилися автівки й залізничні вагони. Професія бокорашів зникла…