П’ятниця, 23 квітня 2021 року № 30 (19878)
http://silskivisti.kiev.ua/19878/print.php?n=48653

Таких сьогодні не вистачає

Микола ПЕТРУШЕНКО.

м. Київ.

ЛІКВІДАТОРИ аварії на ЧАЕС — приклад мужності й самопожертви. Не лише безпосередньо в зоні вогню. Як свідок, що був у ті дні на Чорнобильській атомній станції, а також у селах Чорнобильського, Поліського, Іванківського районів, скажу: важко тоді було всім, особливо керівникам на місцях.

Так уже сталося, що ще задовго до чорнобильського лиха журналістські дороги приводили мене у Поліський район. Часто доводилось зустрічатися із його керівником Василем Синьком. Район був особливий — піски, болота. Проте Василю Даниловичу вдалося вивести його у число найкращих завдяки вмілому підбору місцевих кадрів.

Багато корисних справ робила районна газета, яку очолював Олександр Гірман. Він був із тих журналістів, яким не сиділося в кабінеті. У кожному селі знав майже всіх. І це не перебільшення. Скрізь його вважали своїм, йому довіряли, сповідувалися, він став уособленням справедливості. Надруковане в районці слово було для всіх вагомим аргументом. Навіть коли районні керівники приймали те чи інше рішення, для його обговорення неодмінно запрошували редактора районної газети.

Знав я і багатьох інших керівників Поліського району і сіл. Захоплювала їхня відданість краю і висока відповідальність за доручену справу. Все це особливо проявилося після чорнобильського вибуху. З першого дня аварії Олександр Гірман — в епіцентрі подій. Сьогодні важко уявити, яка напруженість була в районі, коли невизначеність, чутки і панічні настрої зашкалюють. Олександр Дем’янович їде від села до села. Зустрічі, запитання, на які не знає відповіді. Йому вдається головне: переконати людей, що в біді їх не залишать. Районна газета в ті дні — найавторитетніше джерело інформації. А невгамовний Гірман кидається туди, де найскладніша ситуація. Коли з’ясувалося, що в районі місцями радіаційна забрудненість не менша, ніж біля ЧАЕС, це його не зупиняє. На попередження про небезпеку не реагує. І так — до евакуації. На жаль, рано його не стало...

Згадую часто й Василя Мотрича, який керував районом після Сінька. Робота в нього була каторжна. Організм не витримує. Відправляють на лікування. Але згодом знову бачу в Поліському Василя Мотрича. Посивів, постарів не від прожитого, а від пережитого. Важко опирається на ціпок.

— Попросився назад, — пояснює. — Я тут усе знаю, хочу врятувати і зберегти те, що зможу. І люди тут справжні залишились.

На посту Василь Мотрич був до останнього подиху. Його життя забрала радіація. Проте пам’ять про нього ніщо забрати не може.

Люди одного району, яких об’єднувала любов до рідного краю і відповідальність за нього... Таких керівників ой як не вистачає сьогодні.