Підкорювачі цілини

Валентина НУДНА.

с. Нерудсталь

Кам’янського району

Дніпропетровської області.

КОЛИ чую слово «цілина», в моїй пам’яті зринають епізоди короткого, але такого емоційно насиченого часу, який, здається, дав позитивний заряд енергії на все життя. Спершу за станом здоров’я мені відмовили в поїздці, але я не могла з цим змиритись і таки отримала комсомольську путівку.

У день від’їзду 21 липня 1958 року на вокзальній площі Дніпропетровська зібралось чимало людей, земляки виступали з промовами, бажали нам здоров’я та успіхів, дякували, що відгукнулися на заклик допомогти зібрати цілинний урожай. Нарешті пролунала команда завантажити у вагони багаж, якого було дуже багато, бо везли з собою все: покривала, матраци, куфайки, посуд, відра, корита тощо, і потяг рушив. Ми їхали, сповнені ентузіазму, на зупинках наламали гілок дерев, нарвали квітів і прикрасили ними вагон, співали пісень, голосно віталися з людьми, яких зустрічали на вокзалах і в полях, радісно махали їм руками. Тож коли через чотири доби прибули на кінцеву зупинку (Уральськ), в усіх було охрипле горло.

Затим нас машинами розвезли по колгоспах. Навкруги безкрайній степ, а перед нами постала довга споруда, сплетена з лози і обмазана глиною, яка в деяких місцях уже повідпадала. Праворуч поселили дівчат, ліворуч — хлопців. Зайшовши всередину, ми ойкнули: на землі лежала солома товстим шаром, а перегородка, що відділяла нас від сусідів, світилася дірками. Перегородку ми затулили покривалами, а на солому настелили матраців. Спали всі покотом.

У перші дні нашого приїзду на цілину жнива ще не розпочалися, тому дівчата працювали на городництві — виривали руками бур’ян на капусті та помідорах. Через два дні такої праці наші долоні вкрилися кривавими пухирями. І третьокурсник медуніверситету Сашко видав мазь, щоб ми лікувались.

Незабаром почалися жнива і нас відправили на тік. Я зі своєю подругою Людмилою Стрижак по 12 годин кидала лопатою зерно на транспортер віялки. Спершу ломило спину, але потім ми звикли.

Періодично нам привозили газету «За передову науку», в одному з номерів якої була надрукована стаття про трудові будні нашої восьмої бригади. Вказувалися також прізвища студентів-біологів, які виконують норму на 350-400 відсотків. Серед них була і я. А одного дня до нас приїхав бригадир групи, в якій працював мій брат Іван, і сказав, що той теж щодня перевиконує норму. Я була дуже горда його успіхами.

Урожай того року був високим, роботи багато, тому нас залишили ще на місяць. У вересні похолодало. Ми спали на соломі вже в теплому одязі. Якось взагалі прокинулися припорошені снігом, який нанесло вночі крізь отвори у стінах та даху.

Після жнив в Ульяновську відбулися збори, де нагороджували цілинників. Я отримала дві грамоти і подарунок — настільний годинник. Додому повертались уже в плацкартних вагонах. Пам’ятаю, на дорогу в кожний вагон завантажили також ящики з маслом. А на вокзалі нас, мов героїв, зустрічав величезний натовп радісних людей із квітами, грав духовий оркестр.

На зароблені гроші я купила матерію собі на пальто та подарунки мамі, бабусі й тітці. А 22 листопада в Палаці студентів був вечір цілинників...