• Відверта розмова

Просвітлювати душі людські

Український поет, прозаїк, публіцист, есеїст, перекладач Василь Піддубняк родом із Вінниччини. Саме тут, на хуторі (присілку) Червоний Кут Теплицького району, 1951 року в сім’ї робітника цукрозаводу і колгоспниці народився майбутній щирий і талановитий поет.

Романтична мрійлива вдача повела його до Одеси — філологічний факультет приморського міста був відправною точкою для багатьох українських митців, саме звідси вони торували свій шлях. Саме з Одещиною, а потім — уже на всі роки — з Херсонщиною пов’язала його доля.

Після закінчення Одеського держуніверситету у 1974 році почався шлях Піддубняка-журналіста. Працював кореспондентом і редактором радіо, газет Теплика (Вінниччина), Одеси, Кривого Рогу, директором видавництва «Степ» (м. Херсон), головним редактором альманаху «Степ», начальником редакційно-видавничого відділу видавництва «Наддніпрянська правда», власкором газет «День» і «Сільські вісті», «Голос України», Національного радіо України. Нині — власкор газети «Сільські вісті» у Херсонській області.

Василь Піддубняк першим із журналістів оприлюднив у пресі факти голодомору на Херсонщині («Жниво Молоха», газета «Ленінський прапор», 1989). 1979 року став членом Національної спілки журналістів України, а 2001-го ввійшов до Асоціації українських письменників.

Нехай жнивується!

«Криниця», як і всі сільськовістяни разом із усім хліборобським українським народом, щиросердо вітає провідного публіциста, поета-філософа Василя Піддубняка зі славним ювілеєм — 70-річчям від дня його народження.

Хай зерна вашої талановитої творчості — у всіх видах і жанрах літературного письма! — і надалі проростають добром та мудрістю в серцях тих, кому боліла, болить і продовжує боліти наша колосиста Україна.

Хай вогнисте проміння вашого «озимого» Сонця, пронизуючи споконвічний жур сльозавої осені й білий морок лютої зими, і надалі кличе кожного з нас до світлих теплих і радісних днів Весни.

Хай і в подальших роках жнивується вам в усіх ваших починаннях завжди рясно і легко, як і подобає справжньому хлібодару, хто благородить свою ниву чесною і турботливою працею.

Хай і надалі ваше золоте перо письменника і журналіста бентежить громадянським неспокоєм читачів «Сільських вістей» — газети, яка не так уже й давно сама відсвяткувала достославний 100-річний ювілей.

Отож, дорогий ювіляре Василю Григоровичу, — наздоганяйте!

А ми — з вами! Будьмо!

— Коли ви почали писати вірші, і що вони значать для вас у житті? Як узагалі прийшли в літературу?

— У літературу і журналістику входив із невеличкої ліричної поезії, надрукованої у районній газеті «Зірка» 1965 р. Публікував різні замітки на робітничу тематику, іноді — вірші. Любов до красного чесного слова прищепила мені матуся Віра Іларіонівна (до заміжжя Рудь). Кругла сирота, вона самотужки вивчилася читати, писати, складати вірші. Часто плакала над двома улюбленими книжками — «Кобзарем» і романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Крізь ті дорогі мені сльози дивився і дивлюся і я на світ, на людей, на соціальну несправедливість.

Батько Григорій Васильович, який усе життя працював на цукрозаводі молотобійцем, ковалем, машиністом ТЕЦ, книжками цікавився мало, правда, іноді цитував «Кобзаря», зате любив читати газети, в тому числі газетну літературу тих часів.

— Чи був спочатку взірець, на кого хотілося б походити в творчості?

— Натхненниками моїми у ранній творчості були мати, Тарас Шевченко, мандрівні кобзарі і лірники, які тоді час від часу прибивалися до присілка чи то з Умані, чи то з Христинівки, дещо пізніше — Максим Рильський і Андрій Малишко. У них я навикав писати і громадянську, і любовну лірику. Таку, щоб душі людські розчулювала.

На тому й стою. Один із моїх друзів, гарний поет інтелектуально-іронічного світосприйняття, лауреат Шевченківської премії, ознайомившись кілька років тому з рукописом книжки «Храм», зауважив: «Така поезія зараз не модна…». І подумалось: «Виходить, що і Шевченко з Рильським уже не модні?..».

Віршувати продовжував, навчаючись в університеті, але друкувався мало, звіряючи написане з думками моїх старших друзів — Б. Нечерди, Вал. Мороза, В. Сагайдака… Два-три вірші присвятив «будовам віку», а от складати «паровози» так і не навчився.

Після публікацій у колективному збірнику «Вруна» і в збірці чотирьох авторів «Весняний ранок» (Одеське видавництво «Маяк») подав новий рукопис. Але один із рецензентів біля рядка пейзажної замальовки «а обрій — золоте на синім» олівцем написав: «Сумнівні кольори». І ця «безневинна» рецензентська репліка, а ще відмова від «пропозиції» КДБ поїхати як журналіст на Олімпіаду-80 у Москву закрили мені шлях до книговидання. Став писати «у стіл». Іноді друкувався в газетах, використовував вірші у радіопередачах. І лише після того як Україна стала незалежною, відкрив шухляду із пожовклими записниками…

— Які теми у творчості турбують понад усе?

— Найбільше болять мені теми духовної руйнації, що вразила суспільство, розповзлася по ньому метастазами, приблудившись від мегаполісів до колиски нації — села. Що таке простий люд, коли навіть священнослужителі дедалі більше вдаряються у матеріальний і моральний блуд.

Отака «безневинна» переорієнтація людності призводить до агресії, ворожнечі, кровопролиття. Духовно багаті люди не підуть із мечами «брат на брата», їх не зіб’ють з пантелику жодні інформаційні війни, вони не зрадять ні себе, ні Вітчизну. Не пам’ятаю, хто сказав: «Поет не лікар, поет — біль». Якщо ж викласти свій творчий принцип одним реченням, то він матиме такий вигляд: від болю до задуму, від задуму до… болю, від болю до поезії. Такий принцип за складниками найближчий до катарсису: збуджувати, очищати і просвітлювати душі людські через біль і потрясіння. Тут нічого нового: до такого творчого принципу схилявся ще давньогрецький мислитель Арістотель.

— Чи є хтось із поетів і прозаїків минулого і сьогодення, кого ви перечитуєте?

— Серед «камертонних» книжок, які перечитую, коли потрапляю у короткочасний (тривалого не буває!) творчий застій, — поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Миколи Рубцова, Олексія Прасолова, проза Василя Стефаника, Михайла Стельмаха, Григора Тютюнника… Список можна продовжувати.

— Яка, на вашу думку, доля поезії в Україні і що з цим робити?

— Доля української поезії залежить від… неї самої! Як на мене, мода на над­мірну інтелектуальність, як колись на соціалістичну «барабанність», на велелюдних толоках мине. Схлине дев’ятий вал графоманії, якої нині на душу населення (читача) в Україні вже через край. І читатимуть, перечитуватимуть поезію так, як я перечитую «Слово о полку Ігоревім», «Велесову книгу», «Літопис Руський». Можливо, і катарсис колись буде не через трагедію, а через моління (молитву). Справжня, природна, поезія — це не ребус, хай і вельми інтелектуально наснажений, а молитва у відродженому храмі Духовності — без отих всяких модних «прибудов».

— Як пропагувати поетичну творчість?

— Як пропагувати поезію? Не знаю… В усякому разі не через літературні премії, «кришталеві троянди» чи через різні «книжки року». Надто багато тут суб’єктивізму. Зізнатися? Твори не одного-двох — багатьох поетів, наділених навіть високою Шевченківською премією, не хочеться навіть до рук брати. Навчився наш брат-письменник «проштовхуватися» у лауреати! Щодо пропаганди поезії чи взагалі будь-якої творчості, то наш народ спрадавна мудро казав: «Гречана каша сама себе хвалить».

— Чи є потреба спеціально просувати українську книжку?

— А для чого? Треба регулярно видавати і перевидавати справді талановиті твори. Я давно хотів би придбати твори Василя Стефаника чи повне зібрання творів Василя Симоненка. І що? Не перевидають! Не знайдете у переліку книжкових видань, передбачених до випуску за програмою «Українська книга» цих (та хіба тільки цих?) творів. А це ж державна програма! Кому ж потрібне таке «просування» справжньої літератури? Зате несправжня просувається!

— Чому ви переклали «Тараса Шевченка» Костянтина Паустовського?

— Повість К. Паустовського «Тарас Шевченко» я переклав українською, тому що її, як виявилося, ніколи ніхто державною мовою не перекладав. Це по-перше. По-друге, Костянтин Георгійович — один із улюблених моїх письменників з часу, коли я зріднився з «його» Одесою, коли певний час працював у легендарній (тоді) газеті «Моряк». І не побачила б ця повість світу, якби не випадок. Рукопис перекладу мій друг письменник Анатолій Крат, який живе і працює у столиці Чехії, розмістив на празькому сайті «Українська Європейська Перспектива». Там цей переклад знайшли співробітники Одеського музею К. Паустовського, вийшли на мене, допомогли підготувати рукопис до друку, відновивши вилучені радянською цензурою місця. В Одесі (в Києві таких не виявилося) знайшлися добрі люди, які дали кошти на видання повісті «Тарас Шевченко». На друге видання кошти знайшла Одеська облдержадміністрація. Я радий, що тепер повість у моєму перекладі є в усіх музеях К. Паустовського. Гадаю, що знайдуться добрі люди, які допоможуть мені видати новий рукопис — переклад «Слова о полку Ігоревім», у якому я вмістив однойменну поезію у прозі, а також літературознавчий словник на основі давньої пам’ятки, аби довести, що наші предки були не менш талановиті, ніж ми, що той же стиль «потоку свідомості» не французи ввели в обіг, а українці.

— Чи змінилися ми, чи змінилася Україна?

— Все тече, все змінюється, казали древні. Змінилася Україна, і ми змінилися. На жаль (не вважайте мене за песиміста чи нитика), не в кращий бік. Традиційна українська толока іноді перетворюється на стадність, патріотична патетика — на політичне заробітчанство, вишиванки — на театральну одіж… Кажу так, бо маю, напевне, моральне право.

Я стояв біля витоків Народного руху України у Херсоні, випускав опозиційну газету «Голос Таврії», виступав на численних багатолюдних мітингах, у дні серпневого путчу передавав репортажі на «Радіо Свобода»… Мені і моїм друзям так хотілося економічних змін, соціальної справедливості, свободи слова зрештою. Ні, далі не буду, аби не розбудити тих, хто нині спить у Верховній Раді, «сидить» на іноземних грантах, хрюкає під коритом, спився або спивається…

— Чи є світло в кінці тунелю?

— Поки що не бачу. Світло буде тоді, коли здорові сили (а такі, на щастя, є!) почистять цей тунель, дійшовши до його кінця, і засвітять світло. А я ж нині один, мов той одинак Діоген, котрий на запитання: «Кого шукаєш?» відповідав: «Шукаю людину!». Сподіваюся, що таки знайду. І не одну!

_{* * *}

У Василя Піддубняка поезія наповнена щирістю, ніжністю і болем. Йому болить те, що відбувалося століттями у Вкраїні, щемить серце від того, що відбувається сьогодні. Як поет, він гідний того, щоб його вірші, як і вірші багатьох сучасників, вивчали у школах і вишах. Але дедалі меншає в школі шагренева шкіра поезії і прози, дедалі більше прагматичного сприйняття світу…

Василь Піддубняк має публікації в обласних і всеукраїнських виданнях, у перекладах — у США, Росії, Дагестані. Вийшли збірки поезій «Пізній листопад» (1997) і «Храм» (2016), «Озиме сонце» (2019), «Словник журналіста і видавця» (2005), публіцистичний нарис «Жниво Молоха» (2006), літзапис розповіді Героя України В. Сілецького «Сонячні скарби «Білозерського».

Василь Піддубняк активно займається перекладацькою діяльністю, зокрема перекладами із давньоруської і білоруської мов. Переклав і підготував до друку «Слово о полку Ігоревім» із коментарями, а також літературознавчим словником на основі видатної пам’ятки.

Переклад нецензурованої повісті К. Паустовського «Тарас Шевченко» (1938 р.) є першим перекладом в Україні державною мовою. За короткий час книжка вийшла двома виданнями в Одесі і поширена безкоштовно у бібліотеках, ліцеях, школах Півдня України. У Херсоні над «Тарасом Шевченком» «думають».

Готовий до видання «Словник універсального журналіста», який чекає на свого видавця.

Словом, спокій заслуженому журналістові України, поетові і просто пристойній людині Василеві Піддубняку лише сниться. І він тільки радіє цьому безсонню!

Олександрина КРУГЛЕНКО,

тележурналістка, публіцистка, лауреатка премії імені Івана Франка.