Поезія

Iз нового рукопису

Василь ПІДДУБНЯК.

м. Херсон — м. Київ.

Іван Марчук, «Ромашки».

Наляже, затихне і знову наплине:

«Невже в Україні є дві України?

Одна — породженниця, інша — чужа,

Невже межи них лицемірна межа?».

На тій на сумній лицемірній межі

Не кревних земель охоронці-мужі,

Не сонях, похожий на сонце в тумані,

А половці, ті, що завжди окаянні.

Питаю у тих, що завжди несусвітні:

— Навіщо будуєте вежі блакитні

На місці гніздівель, лугів і боліт?

Невже вам Природа уже не болить?..

«Навіщо?..» — немов з-під землі клекотить.

Вкраїна — навічно, а ви ж тут на мить?

Сьогодні багаті, а завтра ж убиті

Під куполом грішної цеї блакиті…

Наляже, затихне і знову наплине:

«Невже в Україні є дві України?..».

* * *

Епоха — уплав, а за нею

Із синього древнього глею —

Рубець від свічі по землі.

Вже майже пустеля Мойсея!

Хатчини в селі — як музеї.

Навіщо ж їх стільки в селі?..

Ще бджоли за взятком на гречку:

Біліє отут, недалечко,

Як парус з небесних морів.

А вулики де?

Чи немає?

На пасіці легіт гуляє

О цій благоліпній порі.

Той легіт бреде по стежинах,

Де сизо дрімає ожина —

Колишнього сельбища знак.

Димком запахтіло неначе,

І курка ряба кудкудаче,

І мати стоїть мовчазна.

І скрізь так — в Куті, в Серединці:

Хати й криниці — наодинці.

Вони суверенні тепер!

Вже й сонце звідсіль — наче спомин,

Застиг обелісочком комин,

О ні, не застиг — він умер!

Ще бджоли за взятком на гречку,

Ще голос людський недалечко —

А може, не голос — двійник?..

…На яблуньці, Богом забутій,

Гойдається плід, як майбутнє,

Припнуте до неба навік.

* * *

Сіверко, мечем змахнувши, свище,

Над Донбасом — хмари навісні…

Молодіють наші кладовища,

Села лиш плачами голосні.

Світ перевернувся!

Світ не зріє

Безвідрадних траурних вінців,

Ту зорю, що ледве-ледь зоріє

На початку поля чи в кінці.

Хто се видить?

Чи тополя-ненька

При заснулім відчаї доріг,

Чи єдинокровні воріженьки,

Що чужинцям стеляться до ніг?

Чи царі,

Котрі — шпана шпаною! —

Никають при царствах сущих лих?

…Падають в гарячий сніг герої.

Хто ж прийде на землю замість них?

Хто запалить світове багаття,

Освітивши мороки утроб

Так,

Щоб ожили святі розп’яття

На хрестах

І повели нас

Щоб?..

Врем’я близько!

Ангел вже підносить

В небо синє золото сурми.

Облітає застережне: «Досить!»,

І уже не лиш Донбас димить.

Все вітріше грізний вітер свище —

Вже хрести притислись до могил!

…Молодіють наші кладовища.

Й хилиться все нижче небосхил!

Із циклу «Очима Івана Марчука».

* * *

«Немає іншого Дніпра…»

І Місяць теж — один у Бога…

Село, прилігши край дороги,

Заснуло. Бо ж давно пора!

У золотих обіймах вод,

Що котять долом щохвилинно,

В народній втомі спить народ.

А що у снах тих? Не Вкраїна?..

Не ця, щоденних лих сестра,

А Кобзарева, величава!

Їй великодньою пора

Постати вже!

Дідівська слава

Не вмерла, як течіння вод,

Що золоту свою повинність

Несуть між люди, у народ —

В увесь несуть — не в половину!

І принесуть!

Постане враз

Святий той образ, що на дні ще…

І збудить на світанні нас

Той вітер, що у хмарах свище.

* * *

Перев’яжу дорогу журавлям

Хустинкою черленою зі скрині:

«Сідайте, піднебесні, в Україні,

Бо ж хтозна, що на вас чекає там,

Де люд заскнів у сизих болотах,

Де самодержець Кронос — ненажера,

Де править цар, а поганяє страх,

Де лад не в лад і зовсім інша ера».

Та чи почують?..

Хмари шелестять.

Дощі хлюпочуть в сизім передденні.

Вже за північними вітрами мчать південні,

А благо переходить в благодать.

Така пора,

Таке скресання скрізь!

Вже небосхили більше небокраї…

Поскрипує земна відмерзла вісь,

І води у джерелах прибувають.

Почули дзвін журавлики!

Сюди!

…Побачили хустиночку зі скрині

І душі приземлили в Україні —

Край крон лілейних, синьої води,

Край сподівань, рожевих не завжди…

* * *

Ти спиш, як Всесвіт — на плечі у Бога.

Ніхто не лицезріє — тільки я.

…Зоря блищить. І плине, як дорога,

Далеких днів безмежна течія.

Усе заволокло імлою-димом:

«Ти спиш, як Всесвіт…».

Але ж він у грі!

Не сплять мої дороги несходимі,

Не сплять подорожани на горі.

Лиш мить одна!

Та де вона, єдина?

У серці квітки, в хмари на чолі?

Ти в сні для мене — мовби Україна,

Таких нема на грішній цій землі!

І лячно не гукнути — нахилитись

Над образом:

А що, як щезне він?..

Ти спиш чутливо, як далеке літо,

Що й досі з навздогону — навздогін…

Волів би тихим променем надраннім

Торкнутись хоч би споминів. А там…

Твій образ

У досвітньому тумані

Вечірньому

Нізащо не віддам!

* * *

Хіба краса вже не рятує світ,

І світ горить над нами, як болід,

І сніг не сніг, а прах природи сивий?..

Харон в ярмулці показався днесь,

Як завше, заклопотаний увесь…

Лиш він один (здається так) щасливий.

В Харона того човен-всюдихід,

Що пробиває антарктичний лід,

І круглий рік весло не зна спочину.

І що йому поезія, краса,

Країна, що над прірвою звиса, —

Хіба ж так важко помінять країну?..

Прокинувся… Наснилося, мабуть!

Бо і хрущі по-нашому ж гудуть,

І пошесть з Піднебесної — далеко…

Царя немає, бо немає слуг,

І вільним-вільний український луг

Пасуть не пелікани, а лелеки.