• З приводу

Що насправді муляє владі

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: акція в Саду Шевченка.

В Саду Шевченка у Харкові відбулась акція, яку провели місцеві музиканти за підтримки небайдужих містян. Називалася вона «Сад Шевченка — не концтабір».

ВЕЛИКА буча, власне, почалася з нічого. Так, напевне, думає міська влада. Спершу охорона парку заборонила грати в ньому сурмачу Костянтинові Олійнику, відомому патріотові і волонтеру. За словами музиканта, 20 травня охоронці, уздрівши його, блокували від людей, відтіснили, погрожували. А вже за п’ять днів вони намагалися прогнати з парку бандуриста Миколу Гришка, якого часто можна побачити з українським народним інструментом біля монумента Кобзаря.

— Ми вийшли на акцію не лише щоб підтримати колег. Її можна розглядати ширше. Це протидія самодурству і протизаконним рішенням очільника Харкова, — каже відомий місцевий композитор і музикант Борис Севастьянов. — І чому причепились саме до Кості та Назара? Адже під час пандемії можливість грати на вулиці для багатьох музикантів стала питанням хліба насущного.

Напевне, якби не чіпали бандуриста, бо ці музики в Україні споконвіків репрезентували народну творчість, то такого суспільного резонансу не виникло б. Знавець історії слобожанського кобзарства, бандурист і лірник, представник Харківського кобзарського цеху Назар Божинський вважає, що нічого нового нинішня влада не придумала. Завжди, коли починались утиски і заборони всього українського, «під роздачу» неодмінно потрапляло і кобзарство. Слобожанський кобзарський цех здавна мав величезну територію. Це частина східної Полтавщини, вся Слобожанщина, Білгородщина, Вороніжчина, Подоння, Приазов’я, Крим і Кубань. Наприкінці 19 століття, в часи заборони друку українською мовою, жандарми стали забороняти бандуристам ходити центральними вулицями міст, часто їх арештовували, примушували полишити населений пункт. Натомість інших вуличних музик — сербських, болгарських, заробітчан із «катеринками»(шарманки) — не чіпали. Після 1902 року, коли на археологічному з’їзді громадськість поставила руба питання про гоніння на кобзарів, їхнє становище трохи поліпшилось. Наприкінці 1920-х бандуристи знову стали «ворожим елементом», і тільки після 1989-го поодинокі з них відновили вуличну гру.

Закону чи акта, які б забороняли музикантам грати на вулицях, не існує. У Львові, наприклад, питання вуличних музик — де грати, в який час доби — регулюється за їхніми зверненнями. І цей процес постійно вдосконалюється. Рішення приймається не одноосібно якимсь чиновником залежно від його музичних (чи й політичних!) уподобань, а колегіально.

Коли в інформаційному просторі запахло скандалом, в.о. міського голови Ігор Терехов заявив, нібито до нього надійшло звернення від харків’ян із проханням зробити Сад Шевченка тихішим місцем. Але це пояснення абсолютно безглузде, не витримує жодної критики! В Саду Шевченка всюди лунають музика, дитячий гомін, біля пам’ятника Кобзареві їздять автівки. Яким чином може комусь заважати тихий спів бандуриста? Можливо, річ у тому, що пісні лунають українською?

Між іншим, на акції висловлювалися думки, що, вірогідно, перед виборами пан Терехов, який балотуватиметься цієї осені в мери, добре подумав і зчинив цей скандал, аби заробити очки в мешканців міста, яких дратує все українське. Підтвердженням цьому є спорудження сцени до чергового міського заходу, де відбуватимуться якісь дійства. Напевне ж, не тихі? І майже завжди російською мовою…