• Картинки з натури

Щастя ж яке!

Леонід КУЦИЙ.

м. Вінниця.

На початку 1990-х років мою сім’ю наділили садово-городньою ділянкою, як тепер модно говорити — фазендою. Жінка радіє: «Щастя ж яке!». Сусіди заздрять. Друзі вітають. Кум натякає обмити.

Обмили. За кілька днів поїхав, оглянув своє «щастя». Пирію, наче вугілля в забої. Найняв техніку. Висмикнули. З кишені гроші висмикнули. Пирій залишився. Надворі весна. На ділянці цілина. Взяли всією сім’єю відпустки. Перекопали і випололи від пирію наше «щастя». Посадили бараболю, засіяли грядки...

Згодом збираємо перший урожай... колорадського жука. Переконуюсь, що він визріває першим і добірно. Отже, починаю набувати городницького досвіду. В квартирі до сільськогосподарського знаряддя додаються гербіциди, дефоліанти, десиканти. Після активного їх застосування на ділянці щезло все. Жук залишився.

Жінка не розмовляє. Рідня намагається нас примирити. Сусіди дурняють. Друзі відмовчуються. Кум знизує плечима. Я розводжу руками. Здоровий глузд підказує: стратегічна лінія — не зупинятися, йти вперед! Згодом заплатив за майбутню електрифікацію. Тим часом знавці городництва — хороші люди — порадили завезти чорнозему, торфу, річного піску і обов’язково курячого посліду під майбутні суниці.

Беруся до реалізації стратегічної лінії. Восени завожу і розношу по ділянці потрібну кількість чорнозему.

Саме тоді в нашому товаристві садівників-любителів засновують кооператив «Добрі послуги городництву». Біжу туди. Хвилююсь. Розповідаю про свої городні потреби.

А мене запитують:

— Скільки ж у вас тієї землі, що так багато всього хочете?

— П’ять тисяч триста сорок сім відер, — випалюю я. Бо відтоді, як власноруч розніс і рівномірно розкидав по ділянці весь чорнозем, жодна інша одиниця її виміру в голові не тримається.

— Що ви сказали? — перепитали мене.

— П’ять тисяч триста сорок сім відер! — випалив я ще дужче.

— Е... вам, — кажуть, — шановний, не до нас потрібно.

— Як це не до вас? — наполягаю. — Ви за кого мене маєте?!

Словом, так розхвилювався, ледь не знепритомнів, і не пам’ятаю, що я кому і скільки далі говорив.

Отямився я в неврології. Якби не знайомий лікар, не знаю, чим би ця історія закінчилась.

...Тієї ж осені я заплатив за майбутню огорожу нашого садово-городнього масиву. Весняний сезон розпочався із внеску на майбутню колективну криницю, її планують викопати біля моєї ділянки. Це додало натхнення і впевненості довести розпочату справу до кінця.

Два наступні вихідні ми сім’єю провели на ділянці. Аж знову викликають щодо чергового внеску на майбутні дороги, і, що особливо тішить, зупинку громадського транспорту планують облаштувати прямо-таки поруч із криницею.

Заплатив. Не встиг повернутись додому, як знову виклик. Тут я задумався. Підрахував усі свої витрати і вирішив: вигідніше було б купити геліокоптер і запропонувати за певну платню «щасливим» дачникам свої послуги. Адже за несприятливої погоди в інший спосіб їм до своїх ділянок дістатись аж ніяк. На жаль, грошей малувато. А взагалі, автобусом теж корисно їздити. Така їзда ефективно допомагає при відкладанні солей. Мій знайомий лікар говорить, що лише одна поїздка рівнозначна двом-трьом лікувальним сеансам із розбивання...

Удачі вам, дачники!