• Людина і її справа

«Прикувала мене до себе кузня»

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Фото автора.

Кажуть, що вчитися ніколи не пізно, а те, що вмієш, за плечима не носити. Я був знайомий із директором Ялтушківського міжколгоспного комбікормового заводу Уляном Крамарем, який у 50 років із відзнакою закінчив технологічний інститут. Голова Копайгородської селищної ради Людмила Кушнір у такому ж віці отримала водійське посвідчення. А от Віктор Кузьмик із Гайового у свої 62 опанував премудрості однієї з найдавніших чоловічих професій — він став ковалем.

МЕХАНІЗАТОРСЬКИЙ хист у нього ще з далекої шкільної пори. З-поміж інших предметів юнак старанно вивчав у старших класах Комаровецької середньої школи тракторну справу, а згодом закінчив «досаафівські» курси водіїв і до служби в армії ще встиг чотири місяці попрацювати за фахом в колгоспі імені Щорса села Гайове. Коли ж повернувся додому, то не шукав іншої роботи, а прийшов у свій колектив, де вчорашнього солдата прийняли з великим задоволенням.

— Аж не віриться, що відтоді збігло ледь не пів століття, — згадує Віктор Максимович. — За 35 років шоферування я змінив два автомобілі, перевіз море різних вантажів і намотав на колеса сотні тисяч кілометрів. У нас у господарстві був великий відгодівельний комплекс, то практично увесь автопарк працював на забезпечення худоби кормами, а ще возили гній на поля, зерно від комбайнів, будівельні матеріали, і про відпочинок, здається, й не думали, бо втоми не відчували… Нам платили добре, і ми намагались не підводити начальство. Давали ще й премії. Тоді можна було за сезон силосування чи заготівлі сіна заробити стільки, що вистачало й на сімейні витрати, і на будівництво хати.

Та нічого немає незмінного в нашому житті. Скрутні часи прийшли і в Гайове — колгосп розпався, худобу спродали, ферми розвалили, й потреба у великій кількості машин сама по собі відпала, а до пенсії Віктору Кузьмику було ще далеко. Щоб не сидіти вдома без роботи, він погодився перейти в будівельну бригаду.

У новому колективі Віктор Максимович пропрацював до оформлення на пенсію і готувався на законний відпочинок, та не так сталося, як гадалося. Тодішній заступник директора ТОВ «Лан» Сергій Слободянюк засватав його у кузню.

— Мене не варто було довго переконувати, бо й сам бачив, що у кузні немає толку. У той період там правив бал розгардіяш, де влаштували «прохідний двір» з відчиненими для всіх дверима. Хто мав потребу, той розпалював горно і клепав кожен на свій лад. А так воно не повинно бути, бо й до біди недалеко… Кузні я не боявся, як і нової роботи. Вона мене, повірте, так прикувала до себе, ніби я тут все життя трудився. І тримає у своїх обіймах уже сьомий рік…

Ще донедавна кузні були чи не в кожному селі. Вони відігравали роль такого собі «клубу за інтересами», де постійно збиралися погомоніти чоловіки. Всі про все говорили-балакали, тільки коваль не зупинявся на розмову — у нього завжди вистачало клопотів. Селяни з великою пошаною і водночас навіть із певною упередженістю ставилися до ковалів, як до чарівників, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на будь-який виріб. У них бачили безвідмовних помічників у всьому, що треба було зробити, — чи то косу поклепати, чи сапу зробити, чи коня підкувати, чи пальці борони відтягнути… Одним словом, до кузні йшли з усіма проблемами, що виникали у розмірених селянських буднях.

Так було раніше, а зараз кузня в селі дивина. У колишньому Барському районі їх можна порахувати на пальцях однієї руки. І до честі нинішнього керівника ТОВ «Лан» Сергія Леонідовича Слободянюка в Гайовому не згасло ковальське горно. В особі Віктора Максимовича Кузьмика він знайшов дуже відповідального і сумлінного майстра «залізної» справи, який за сумісництвом іще зварник і слюсар.

Кузня в Гайовому стоїть на окраїні населеного пункту. Вона зустрічає і проводжає кожного, хто йде чи їде з барського напрямку. Передзвін металу звідти лунає розлогими полями і сповіщає, що село ще живе, що в ньому люди мають роботу, і тут народжуються діти.

…Як і домовлялись, я приїхав до Віктора Кузьмика зранку. Думав, буду в кузні першим відвідувачем. Та з’ясувалося, що ще дорогою на роботу його перестрів один із трактористів і «дав наряд» на термінову зварку. Довелося чекати, а коли міх роздмухав у горні іскристе полум’я, то було вже не до розмови — коваль поринув у роботу. Вибрав момент і зробив світлину, а поспілкувалися вже пізно увечері.