• Відлуння

Не все вирішується парадами

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Відмовившись торік од військового параду на День незалежності, влада постаралася так зрежисирувати цьогорічний захід, що він за видовищністю, напевне, перевершив усі паради минулих трьох десятиліть.

ДИВОМ продершись крізь натовп, який навис на огорожі та стовпах уздовж Хрещатика, я спостерігав піші строї військових, а також колони бронетехніки, що, ревучи, повзли Хрещатиком. Мимоволі згадувались події 30-річної давності, коли люди перекривали підземні ходи біля Верховної Ради, почувши від когось, начебто депутати тікають цими ходами із сесійної зали, так і не проголосувавши за відновлення державності. А потім перед входом до будівлі парламенту з’явилася жінка з Біблією в руках і почала молитись. І — о диво! — Україна стала незалежною!

Часто можна почути, що незалежність дісталася нам без крові. Та ріки її текли з українців і сто років тому, і триста років тому...

За 30 років багато що змінилося. Могли б досягти у державотворенні значно більшого, якби обирали достойних очільників держави. Голосуємо часто із ненависті до людини, яку насаджували в інформпросторі, а не тому, що її опонент чимсь кращий. А потім дивуємося, чому маємо те, що маємо…

А ще ми не любимо чорнової щоденної роботи. Спалахуємо, як солома, здійснюємо революції, а потім почиваємо на лаврах, забувши, що саме буденною копіткою працею і будується, власне, держава.

Ми нація ще й дуже творча, тому, мабуть, люди з артистичними даними і осідлали наш парламент і верховне крісло. Сплескуємо в долоні, мовляв, як же ловко вони грають, забуваючи про суть. От згадує наш гарант у своїй святковій промові про гетьмана Пилипа Орлика, який дав нам першу в світі (уявіть собі!) конституцію. Ми тішимося, пишаємося, забувши, що одне діло красиво говорити про Основний Закон, а інше — жити по ньому щодня, а не як заманеться. Якби так було, то кожний президент не переписував би Конституцію під себе.

А ще, наприклад, багато хто дивився військовий парад на Хрещатику і хвалив керманича. Мовляв, зробив те, чого не змогли інші: літаки летять, танки ревуть. Нехай тремтить ворог! А те, що отих грізних «Булатів» у нас всього два, що ракетна програма іде зі скрипом, люди, розчулені виставою, забувають. Найімовірніше, отой комплекс «Нептун», який виїхав на Хрещатик на чеських «Татрах», — це все, що в нас є. Та й танків «Оплот» усього два, й обидва вони їхали головною вулицею країни. Високоточну «Вільху-М» маємо переважно в демонстраційних екземплярах… А за два роки мали б наробити і танків, і ракет, щоб споконвічний ворог — Росія — навіть думки не припускав про напад. Бо буде така відповідь — тисячу разів пошкодує, що напав. А заглядати ворогові у вічі, шукаючи там гуманізму, може й дурень.

Звісно, парад у часи війни краще, ніж його відсутність. Однак не лише парадами все вирішується. Інакше не відбулося б такого багатолюдного Маршу захисників Вітчизни. Торік усе було ясно: марш зібрався, бо Президент і його оточення відмовилися від параду. Тепер нібито все добре, а хода все одно відбулась. І людей прийшло набагато більше, ніж торік! З одного боку вони зібрались, аби відчути єднання нації. У цих ветеранів, волонтерів, політиків, просто небайдужих співвітчизників різні погляди, але всі вони великі патріоти. Окрім того, людей привело на марш відчуття несправедливості, яка існує в державі загалом до армії, учасників війни, сімей полеглих.

І мова не стільки про пільги, скільки про пам’ять і повагу.