• Наше військо

«Скіф» до бою готовий

Олексій ЯРОВИЙ.

Фото автора.

Він розповідав мені, як лежав у високій траві посеред донецького степу, забувши про війну. А над ним кружляв степовий орел, навіваючи видіння про часи Скіфії. Відтоді «Скіф» стало його позивним... Скіфи, сармати, військові дружини Святослава, козацьке лицарство — це його стихія воїна.

ЦЬОГО ратного духу Денис Яковенко у собі навіть не підозрював. Навпаки, у мирні довоєнні часи все робив, аби «відкосити» від армії. Але на початку російсько-української війни хлопець, не чекаючи повістки, прийшов до військкомату. Коли Денису там відмовили в мобілізації, майже два місяці вперто обходив лікарів, поки його не визнали придатним для проходження служби в першій лінії оборони.

У той час далеко не кожен рвався захищати рідну землю. На своє виправдання чоловіки, що сумнівалися, казали, то, мовляв, не їхня війна, а громадянська. Або що то політики чубляться за гроші, ми не повинні за це жертвувати життям. Їх не переконували ні полонені псковські десантники, ні артилерійські обстріли з того боку російського кордону, ні колони бронетехніки, які йшли на окупований Донбас десь аж із-за Уралу. Такі казали: «От як перестануть стріляти з нашого боку, то воно відразу й затихне». Бачимо вже восьмий рік: не стихло…

Проте Денис уже тоді знав, що це війна з Московією, яка триває ще відтоді, як московити вирізали Батурин, а може, навіть і раніше, коли князь Андрій Боголюбський, прийшовши із заліських боліт, зруйнував Київ, пограбував церкви, а киян вирізав. Те саме майже через тисячу років зробить царський полковник Муравйов, захопивши столицю України, так само тепер чинять головорізи Гіркіна на Донбасі.

Ця війна для Дениса стала ще й особистою, адже на ній загинув його товариш. «Не міг, — каже воїн, — дивитися в очі матері друга. Її син загинув, а я відсиджуюсь у тилу».

Він мав тоді добре оплачувану роботу, однак продав увесь свій будівельний інструмент, купив за ці гроші бронежилет, наплічник і пішов воювати. Так колись робили козаки — споряджались на війну власним коштом. Мати йому казала: «Не пущу, ти ж єдиний син, продовжувач роду…» Та хіба він послухав?

За плечима в Дениса кілька років війни, дюжина набутих на ній спеціальностей. Він може влучно стріляти з кулемета, автоматичного гранатомета… Але найулюбленіша справа — саперна. Справжнім сапером не кожний стане, напевне, один із сотні. Бо треба мати неймовірну витримку, залізні нерви й інтуїцію, таку, яка колись була притаманна козакам-характерникам. Ці здібності найбільше потрібні тоді, коли маєш справу з мінами-саморобками. Це тобі не промислова протипіхотна міна певної конструкції. Тут можуть таке наплутати, нагородити, що й нечистий не розбере. А Денис розбиравсь і цим рятував життя побратимів.

Та й зі звичайними мінами клопотів вистачало. Ними донецька земля так нашпигована, що за сотню років не зробиш її безпечною. Коли наприкінці літа чи восени російські найманці підпалювали суху траву, то міни рвалися в ній, як кукурудза на сковорідці… «Скіф» з усім цим розбирався і, найголовніше, вцілів.

Своїм учителем Денис називає «Осколка». Чоловік дістав такий позивний ще в Афганістані. Одного разу в ущелині поруч нього вибухнула міна. Залишився живим, але привіз із тієї війни у спині кілька уламків заліза, які лікарі не змогли витягти. Коли війна стала затяжною, «Осколок» вирішив демобілізуватися, зайнятися цивільним розмінуванням. Їхав у Хмельницький на перенавчання, аж тут сусіди по автобусу помітили, що пасажир якось підозріло притих. До нього — а він мертвий. Серце не витримало двох воєн.

«Скіф» також демобілізувався. Він належить до тієї касти воїнів, котрі будуть добре воювати, але не терплять армійської казенщини і «совка», які намагаються повернутися в наші збройні сили, коли активність бойових дій стихає… Тепер він у резерві, і якщо ворог знову посуне на нашу землю, то піде воювати.

Поки що Денис будує дитячі садки та школи. А ще він занурений в історію України й козацтва. Разом із хлопцями створив громадську організацію, яка одним із головних завдань вважає сприяння духовному й культурному розвиткові нації. Каже: «Народ, який не знає власної історії, не має майбутнього».