Батьківська хата

Лідія ГЕРАСИМЕНКО.

Черкаська область.

ЗВОРУШИЛА замітка Миколи Петрушенка («СВ» за 20.08 ц. р.) «Дорога до джерела». Така «дорога» хвилює багатьох. Коли я ще могла сяк-так дибати вулицею, тримаючись за велосипед, то ставала біля кожного покинутого двору і згадувала: тут жила тітка Манька Кацялонка, тут дядько Савка, тут мамині куми — Ольга та Іван Білі... Призупинялась і, їй-богу, казала до двору: «Драстуйте!» Шкодую, що дорога ця вже нікуди й ні до кого не веде.

Мешкаю я в Богодухівці колись Чорнобаївського, а тепер Золотоніського району Черкащини. Все життя провела на одній вулиці: раніше — Новоселиця, а з 1960-го — Шевченка. Колись село і вулиця наші були «ого-го!», а нині, як ото пише мій однодумець Микола Петрушенко, — моторошно.

Дедалі рідше мандрую вулицями села, переважно в спогадах. Радію, коли бачу живий двір, господарську метушню. Якось, проїжджаючи вулицею Героя України Олексія Васильовича Приліпки, що веде до церкви, попросила водія пригальмувати біля хати, в якій і мешкає цей шанований земляками чоловік, академік. І не випадково. Адже його дворище — щасливий виняток, зразок дбайливого ставлення і безмежної синівської любові до своєї малої батьківщини, місця, де зарита пуповина, прагнення передати нащадкам прадавні українські звичаї та артефакти. Приємно, коли діти та онуки не забувають дороги до батьківського двору, підтримують його. Коли батьківська хата — незамулене джерело.

Свого часу тут мешкала в любові й достатку дружна сім’я. Господиня Ганна Андріївна — приязна жінка, порядкувала в дворі, на городі, садила квіти, на які задивлялись перехожі. Хазяїн Василь Данилович, великий трудар із мозолястими руками, дбайливо доглядав садок, господарство. У них підростало троє дітей — вродливих, спритних, працьовитих. З роками вони повилітали з батьківського дому. Наймолодшого, Олексія, з цього двору виряджали в армію. Потім із втіхою мама готувала синові сумку з нехитрими домашніми гостинцями, коли той їхав на навчання до Києва. А скільки радості було в батьківському обійсті, коли Олексій привів молоду дружину Людмилу! В парі з нею він понад 50 літ! Діти Олексія Васильовича свої перші невпевнені кроки робили на бабусиному подвір’ї. Тому такі дорогі його серцю і хата, і стежина, встелена споришем.

...Не стало батька. Затим — смерть мами, яка досі щемливою незагойною раною ятрить душу. Відтоді палац дитинства, в якому пережив чимало горя, але й багато радості, став для Олексія Васильовича тим місцем, де він, приїхавши з міста, підкоривши чимало наукових, господарських вершин, може дати волю власним спогадам.