• Людина і її справа

Колосиста нива Петра Ягодки

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Фото автора.

Улітку у сільгосппідприємстві «Розвазьке», що неподалік стародавнього Острога, краєвиди дух перехоплювали: дорідні поля кукурудзи, цукрових та кормових буряків, вівса, ячменю, жита, пшениці кількох сортів, картоплі, гречки, де завбачливо поставили свої вулики місцеві пасічники.

_{Тримаються, як міцний кулак}

УСІ культури неначе змагалися між собою, хто з них урожайніший. Приміром, кукурудзи на силос зібрали по 500 центнерів на круг зеленої маси. А зерна, оцінював на око майбутній вал керівник господарства Петро Ягодка, буде не менш ніж по сотні центнерів, цукрових та кормових буряків — 700-800 центнерів. І це, завважте, аж ніяк не на чорноземах — переважно на суглинках!

Зернові вже обмолотили: в середньому гектар дав 50 цент­нерів. Вирощують усе здебільшого на органіці.

— Цього добра ми близько 100 тисяч тонн на рік нагромаджуємо, — розповідає Петро Іванович. — Адже тримаємо приблизно тисячу голів ВРХ і понад тисяча гектарів маємо ріллі.

— То ви все робите так, як книжка пише: гектар ріллі на голову худоби? — виривається те, що раніше чула від світлої пам’яті великого господарника Володимира Плютинського…

— А по-іншому користі не буде. Тут аграрна наука не помилилася — десятиліттями праці доведено, — усміхається співрозмовник.

Працює Ягодка на орендованих у земляків паях, платить кожному близько 10 відсотків од нормативної грошової оцінки угідь: хтось забирає гроші, комусь потрібна продукція. Ось так і тримаються люди разом, як міцний кулак.

«Але якщо раптом кілька селян вирішать продати свої паї, які знаходяться посеред поля, — як його тоді обробити цілісним шматком? — розмірковує аграрій. — А я знаю, що в місцевих уже почали виманювати землю заїжджі, з дозволу сказати, «господарі». Гарантувати, що ніхто її не продасть, не можу. Бо ситуації в житті різні бувають…»

_{Щоб людям було добре}

ПЕТРО Ягодка очолив господарство на початку 1998-го, коли в тодішніх колгоспних коморах гуляв вітер, який наздоганяли борги. Сказав людям відверто: «Крім дисципліни, я вам поки що нічого не обіцяю». І переміг у голосуванні конкурента, що красиво малював золоті гори. За півтора року розрахувалися з боргами, а за два вже купили млин та змурували піч: Петро Іванович вирішив молоти зерно на борошно й випікати хліб.

Першу випічку сам повіз до Острога й запропонував підприємцям. «Пригадую, — повільно говорить, — одна з них стиснула й швидко відпустила хлібину, а та відразу стала на місце. Беру п’ять, сказала. Ось так ми й спиналися на ноги. Затим змурували три печі, придбали автомобілі, які безперебійно доставляють хліб у всі села району тричі на тиждень».

Тепер модернізована пекарня працює в три зміни (цілодобово), тут випікають із 20 найменувань хліба та хлібобулочних виробів без жодної хімії, та ще й ціну з усіх сил тримають. Де сьогодні купите хлібину за 12 гривень чи, наприклад, струдель із сиром або маком за 14?

Погодьтеся: створити та втримати понад сто робочих місць із гідною оплатою на селі в нинішніх умовах — справжній трудовий подвиг. Як на мене, Петро Іванович робить його щодня. Дарма, що, скажімо, на початку аграрного сезону в господарство приїхали одразу три перевірки: екологи, охорона праці та пожежники. «І кожний залишив якийсь припис, бо тільки Бог не має гріхів, — мудро каже Петро Ягодка. — Але ми все зробимо так, щоб насамперед нашим людям було добре». Якби ж усі керівники мислили такими категоріями!

Авторитет батька високо тримають діти. Старший син Юрій торік був обраний головою Острозької громади, молодший Тарас є заступником керівника господарства, доньки Ганнуся та Юля теж у ньому трудяться.

_{І заспівав Розваж...}

БЕРЕГИНЯ родини Надія Михайлівна, а також Петро Іванович та Ганнуся співають у хорі СГПП «Розвазьке», який Ягодка-старший створив у 2012 році. Не лише тому, що сам не розлучається з українською піснею, а й щоб прикрасити будні сільських трударів. Люди радо відгукнулися: залюбки ходять на репетиції під управлінням художнього керівника Віталія Хмарука, нещодавно вкотре підтвердили звання народного колективу.

Виступів хору селяни так чекають! Аплодують, підспівують кожний куплет. На жаль, у вирі так званих реформ зникають наші колоритні, самобутні колективи, позаяк нема в бюджетах навіть мінімальних коштів на їх підтримку. Натомість Петро Ягодка знаходить гроші й на оплату художньому керівникові, й на костюми (які ж вони гарні, різноманітні!), й на пальне, щоб поїхати на виступ. І люди розкривають свої неймовірні таланти, наважуються винести на публіку те, що, можливо, досі приховували, наспівуючи тільки вдома…

Уперше самодіяльні артисти прорвали післякарантинну «блокаду» в своєму рідному будинку культури на День матері, затим виступили в сусідньому Оженині, далі — на Козацьких могилах з нагоди 370-річчя битви коло Берестечка, на фестивалі у Великих Межиричах… І не полишають надії ще раз побувати у Франції, куди їздили на Всесвітній день прапора кілька років тому. В Парижі та Ліоні лунали українські козацькі, патріотичні та гумористичні пісні. І майже всі — на «біс»!