• Долі людські

«Я не піддаюся своїм рокам...»

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Фото автора.

Від хвилювання бабуся Соня спочатку розгубилася — довго шукала й так і не знайшла свою, як пожартувала, «третю ногу», а потім не могла прилаштувати слуховий апарат.
«А ви проходьте до великої кімнати і дивіться, там у мене на підлозі сушиться календула, назбирала на городі, та куди подіти, не знаю…»

ОТАК розпочалося моє знайомство з 91-річною жителькою Копайгорода Софією Матвіївною Хоменко, до якої завітав разом із працівницями селищної ради Інною Тукало та Людмилою Войтович. З перших хвилин спілкування вразили світлий розум і чіпка пам’ять літньої жінки. Вона впевнено гортала сторінки свого життя — від порослого сивиною далекого дитинства і до вчорашнього сливового повидла, «якого наварила на всю зиму, а ще соку з яблук натиснула…».

— Я не піддаюся своїм рокам, то Олі Кареловій, соціальній доглядальниці, зі мною великих клопотів немає — варю, перу сама, вишиваю, плету, читаю газети і дивлюся телевізор без окулярів, тримаю ще сім курок, півня і кота… Прийде вона два рази на тиждень, принесе хліба, таблеток від серця, посидимо з нею, вип’ємо чаю, згадаємо минуле, поплачемо…

Соня вродилася сьомою дитиною у Матвія і Марії Цехмістерів.

— Мене всі жаліли й няньчили. Ми жадібні були до шматочка хліба, вдягалися в недоноски один з одного, ходили від снігу до снігу босі, не мали ніяких іграшок. Першу ляльку з грубої мішковини мені хтось подарував, а зразу після визволення, в березні 1944-го, разом із дівчатками-однолітками зробилися модистками — з перелицьованого дерматину, зрізаного із сидінь трофейних німецьких машин, шили собі дратвою і шилом димки — одна смуга чорна, друга — коричнева…

Але «модничати» Софії не судилося довго — на наступні вісім років її впрягли у колгоспне ярмо. Нарівні з дорослими жінками вона мала півторагектарну норму цукрових буряків, які треба було висапати, вирвати, почистити і завантажити на машину. А ще вчасно дати могорич водію полуторки, щоб він швидше під’їхав до її куп і вивіз буряки на станцію Котюжани…

— 1947-го від голоду помер тато, а мама була калікою з покрученими ревматизмом руками і ногами. Я тягнула норму і ходила разом з іншими людьми жати серпом жито, пшеницю, соняшник, кукурудзу, косити косою ячмінь, гречку, просо і дуже боялася наряду на косовицю гороху. Він не піддавався моїй дитячій силі і валком клубочився на косі… Вдень гнула спину в полі, а вночі йшла на тік до молотарки. Раділа, коли траплялася поломка і рвався пас, тоді можна було трохи покуняти. Грошей за роботу ніхто не платив, тільки обліковець виводив палички-трудодні, на які в кінці року давали по пуду-два зерна…

Моя колгоспна каторга закінчилася 1952 року з виходом заміж. До 2000-го ми жили в Сороках, за 105 кілометрів од Копайгорода, на території Молдови. Чоловік працював викладачем технікуму, знав чотири іноземні мови — англійську, німецьку, румунську, молдавську, російську. А я вивчилася на медсестру і трудилася в дитсадку, потім закінчила педучилище і стала вихователькою. Ми виростили двох чудових дітей — Олександра і Галину. Син залишився в Молдові, а дочка проживає у Вінниці. Так сталося, що нам із чоловіком довелося виховувати до повноліття синових дітей Дмитра і Андрія. Вдячні онуки не забувають мене, але вони далеко. З рідних людей у Копайгороді в мене є сестра Валя, сусідка Галя навпроти, соцпомічниця Оля і чоловік Валентин на цвинтарі. Ми з ним прожили в парі 63 роки… Отримую зараз його пенсію — 3800 гривень. Витрат великих не маю, але багато грошей іде на ліки, після перенесеного інфаркту мушу постійно їх приймати. Добре, що дають субсидію. Купила машину дров, найняла чоловіка, щоб порізав, поколов, а Галя з онуком Нікітою поносили і склали в хліві… У погребі є картопля, буряки, морква, яблука, то до зими я готова, тільки б здоров’я не підвело.

Щоденно телефонують до мене онуки, часто приїжджає дочка допомагати по господарству, а от син поки що не може приїхати — дуже важко переніс ковідну хворобу. Боюся, що вмру і не побачуся з ним…

Торік у Софії Матвіївни побував французький журналіст, який пише книгу про геноцид фашистів над євреями. Жінка пригадала, як вона з іншими дітьми, ховаючись від окупантів і боячись вівчарок, перекидала у єврейське гетто через колючий дріт буряки і картоплю, хоч і самі не мали що їсти. А коли настала мить розправи над мирними жителями, дівчатка бігли за колоною приречених і плакали… Вона показала гостю місце, де поховані в Копайгороді жертви єврейських розстрілів.

Жінка зізналася нам, що тяжко далися їй ті детальні спогади, ніби знову повернулася у далеке лихоліття, що вкарбувалось у її довге життя незагойною душевною раною. Вона у молитвах до Всевишнього просить, щоб подібне ніколи не повторилося.