А чий то хлопчина,

обідраний, голий,

Зморений голодом, впав?

— Помер, — кажуть люди, —

бідний,

Він їсти прохав.

Кого везуть на цвинтар тепер,

Що ніхто і не плаче?

Чийого батька син помер?

Чиє то тіло козаче?

А ось і цвинтар новий.

Могил тут стільки прибавилось...

Кажуть, Ковбиця вся

Весною сюди відправилась.

Подвір’я чиї то у пів села

Бур’яном давно заростають?

А хати ще нові стоять пусті,

Ще жодних шибок не мають.

Що за люди тут такі вродились?

Куди пішли і де поділись?

Лиш смерть по вечорах одна

Хазяйнує тепер сама...

З сичами гомонить вона

І знай одно: гука, співа...

Кого ж то так тяжко

Доля кара?

Руїни, злидні, голодная смерть,

Мов мора...

Чиє то все, чиє?

Твоє, народе вкраїнський,

Чуєш?! Твоє...

ЦЕЙ вірш 2 серпня 1933 року написав у своєму щоденнику студент літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексій Наливайко після того, як відвідав рідне село Омельник нинішнього Кременчуцького району Полтавщини. Чоловік вжахнувся: скрізь запустіння, більшість колишніх односельців на цвинтарі, в очах людей мука і безвихідь. Олексій і надалі виливав на аркушах свого денника у віршах і прозі думки про горе і страждання селян, про вбивчу політику більшовиків, їхню брехливу пропаганду… У жовтні 1934 року його заарештували, звинуватили в антирадянській діяльності. Щоденники вилучили під час обшуку, записи із них вибірково передрукували та долучили до справи, яку нещодавно розсекретили разом із іншими документами архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Олексію Наливайку був винесений вирок — 10 років таборів. Жодних відомостей про його подальшу долю немає.