Розкажіть своїм дітям

Наталія АГАРКОВА.

Що знають ваші діти про Голодомор? Я не про щорічний День пам’яті, не про тематичні уроки в школах. Я про генетичну пам’ять, яка формує національну свідомість.

ВАЖКО розповідати новому поколінню про минуле чужими історіями. Погодьтеся, коли щось стосується тебе, твоїх рідних, ти відчуваєш інакше, сприймаєш боляче, розповіді викарбовуються в свідомості назавжди. І ти передаєш сімейні історії далі і далі, дітям-онукам.

Уперше про Голодомор я почула маленькою, коли гостювала у прабабці на Кіровоградщині, в селі Кам’янече. Бабуся Параска завжди збирала крихти хліба зі столу у долоню і з’їдала. Взагалі вона ніколи не залишала їжу на тарілці — не можна, треба доїдати, вчила вона. Чистила мені яблука, сама з’їдала шкірку та серединку із зернятками. Це зараз я розумію, що людина, яка пережила тривалий голод, діє так підсвідомо.

Голодомор почався, коли вона вже мала гарну родину: чоловіка та двох діточок. Усе життя вона пам’ятала, як прийшли в її дім комсомольці (вони для неї були і залишалися бандитами), забрали все: зерно, овочі, корову, коня, навіть одяг. Вони ж убили її чоловіка…

Саме комсомольці били молоду Параску батогами, коли вона на полі збирала залишки з колосків пшениці. Потім зачепили молоду маму за ноги до коня і тягли її по стерні через усе поле. Повернулась додому ледь жива, скривавлена, але зернятка із затиснутого кулака так і не кинула.

«Запам’ятай, — казала бабуся. — Це страшніше, ніж війна! Голод — це триваюча місяцями смерть». Дивно, але від її спогадів завжди було відчуття боротьби, боротьби за життя своє і своїх дітей, боротьби за свою землю, хліб, за свою Україну. Минають десятиліття, бабуся давно дивиться на мене з небес, але навіть зараз від слова «голодомор» у мене кожного разу мороз по шкірі. І я завжди знала, що передам цю пам’ять своїм дітям.

Моя донька першою спитала мене, що таке голодомор. Як сучасній дитині, яка не мислить життя без ґаджетів, пояснити ситуацію, коли тривалий час не було що їсти. «Ти прокидаєшся — сніданку немає, й обіду немає, і на вечір — пустий стіл…» «Чому не було їжі?» — питає Настуня, запалюючи свічку в пам’ять про ті події. Шукаю слова…

Моя дитина довго дивиться у вікно. Триває пауза, за час якої в 9-річної дівчинки міняється погляд (а може, і світогляд). Вона дивиться не у вікно, вона дивиться крізь час. Вона відчуває біль поколінь, як відчувала я під час розповідей бабусі.

Я впевнена, вона збереже пам’ять. Вона пронесе через своє життя правду в знайомих рідних обличчях. Голодомор — це не трилер, вигаданий фантастами. Це історія її сім’ї. І як би з часом політики не трактували історичні події, вона матиме істину: її прапрабабцю знищували лише за те, що вона УКРАЇНКА.

А що знають про Голодомор ваші діти? Запитайте в них…