Три десятиліття надій

Григір РУДЬ.

У ПЕРШИЙ день зими рівно 30 років тому відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності держави.

На цю історичну подію наш народ чекав із нетерпінням. Було побоювання, що відомий у ті часи «червоний лис», необачно для народу залишаючись при владі, разом із впливовими поплічниками «домовиться, з ким треба» і визволення з неволі знову відкладеться на невизначений час — може, й на століття.

Але ні — століть не буде!

Після 750 років неволі народ у масі своїй опритомнів і вийшов назустріч новому дню. Вийшов, хоч холодне зимове сонце ще кидало на землю довгі тіні «від Москви до самих до окраїн». Україна більше не захотіла бути окраїною і жити за чужим уставом.

Про незалежність від Московії тоді в Україні тільки й мови було. Кілька місяців поспіль. На майданах і кухнях, у родинах і на зібраннях про все те ж: «А що скаже народ?..»

Народ же на референдумі мав дати відповідь на одне-єдине запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Без цієї відповіді незалежності просто не відбулося б. Це ж не нинішні вибори з голосами «волаючих у пустелі» розпачливо-байдуже: «Від мене нічого не залежить!»

Від народу того зимового дня залежало все. Попіл прабатьків стукав у наші серця!

…Одна з перших конституцій на території Європи — українська.

Цей важливий документ, що не втратив своєї актуальності й сьогодні, склав чи (за іншими версіями) схвалив у 1710 році гетьман Війська Запорозького у вигнанні Пилип Орлик.

Конституція Пилипа Орлика — довгоочікуваний (передусім найзнедоленішою верствою поспільства — селянством) документ. Основний Закон обмежував гетьманські привілеї, зменшував соціальну експлуатацію, зберігав особливий статус запорожців, передбачав боротьбу за політичне й церковне відокремлення України від Московії…

Пилип Орлик нагадував посполитим: «Природним правом є визволятися від гноблення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було забрано».

Так то воно так, але…

Посполиті згідно хитали головами, але — як воли у ярмі. Із просвітками, але без надії. І так тривало аж до останнього літнього місяця 1991 року.

Одразу ж після проваленого московського путчу позачергова сесія Верховної Ради за наявності у парламенті сумнозвісної прокомуністичної більшості ухвалила документ, рівний за значенням Орликовій Конституції.

Акт проголошення незалежності України обсягом усього 93 слова, набраний на простій друкарській машинці, склав Левко Лук’яненко — юрист, письменник, дисидент, політичний в’язень СРСР, співзасновник Української Гельсінської групи, голова Української республіканської партії.

А К Т ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Про проголошення незалежності України

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує

н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА України

24 серпня 1991 року.

Аби надати Актові легітимності, потрібен був референдум щодо проголошення незалежності держави. Він у тодішній (ще радянській!) Україні і був призначений на 1 грудня.

Громадянам уже фактично розкріпаченої держави запропонували дати відповідь на одне-єдине запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

У масовому опитуванні взяли участь 84,18% громадян, які населяли територію України. З них 90,32% проголосували «за».

За незалежність віддали свої голоси не лише Львів та Тернопіль, а й Луганськ і Донецьк. На Донеччині, наприклад, понад 80% мешканців висловилися за вільну від Москви державу, а не міфічний «рускій мір». Нагадую це тим, у кого пам’ять коротка, а Вітчизна там, де манну небесну обіцяють…

Окрема всенародна вдячність за нашу Незалежність свідомому своєї місії українському студентству — учасникам «Революції на граніті».

Це вони, нині п’ятдесятирічні й старше, зірвали намір компартії «модернізувати» чергову «незалежність» підписанням нового союзного договору, на основі якого з’явився б черговий червоний троянський кінь — нова Конституція СРСР.

У ході десятиденного голодування на граніті столичної площі Жовтневої революції, що перейменована на майдан Незалежності, студентські братства проклали «просіку свободи» у комуністичних нетрищах.

Чи ж такий єдиний наш народ нині, як тоді, три десятиліття тому? Це питання з питань.

І чомусь не тільки мені спадає на думку сумовите визначення. Його ще в 19 столітті висловив видатний британський письменник, історик, філософ і публіцист Томас Карлейль: «Революцію замислюють романтики, втілюють у життя фанатики, а її плодами користуються негідники».

Прикро казати, але, на мій погляд, чимало представників цих трьох течій злились в одну. Тому і «маємо те, що маємо».

Постає одвічне: хто винен і що робити?..