Дійшли до прірви Михайло ГУБАШ. У держбюджеті на наступний рік передбачено збільшити фінансування силових та антикорупційних органів. Крім Міноборони, більше грошей одержать Служба безпеки України, Офіс Генпрокурора, НАБУ, Рада нацбезпеки та оборони. І тільки видатки на Міністерство внутрішніх справ не лише не збільшаться, а навіть зменшаться. ДО ЧОГО може призвести недофінансування МВС? Це не так уже й важко передбачити, адже ми мали подібну ситуацію у 90-х роках минулого століття. Тоді органи внутрішніх справ фінансувалися вкрай недостатньо. Спершу скоротили обсяг грошей на пальне для міліцейського транспорту, а потім і зовсім припинили їх надавати. Згодом те ж саме сталось і з «канцеляркою». Далі — щодо майже всіх інших потреб. Врешті-решт стали виділяти кошти тільки на зарплату, та й то в аж ніяк не повному розмірі. Ще й виплату цих копійок, які щодня надгризала галопуюча інфляція, примудрялися затримувати на пів року. Зрозуміло, що на такому тлі буйним цвітом розквітла корупція. Ось кілька прикладів із тогочасних реалій. Начальник слідчого відділу як подяку за позитивну статтю про роботу його підрозділу (і це була правда) поділився зі мною «по секрету» інформацією про великі зловживання і фінансові афери на одному з державних вугільних об’єднань. А коли я запитав, чому ж вони за цими фактами не порушують відповідних карних справ, відверто зізнався, що гендиректор-«схематозник» уже кілька років забезпечує ціле міськуправління МВС канцтоварами, регулярно постачає бензин і пально-мастильні матеріали, а також профінансував придбання кількох десятків комп’ютерів, встановлення яких вимагало міністерство, але грошей для цього не надавало. «Ну як ми після цього можемо порушувати проти нього справи?» — із сумом на обличчі запитав майор міліції. І попросив не оприлюднювати наведених ним фактів, принаймні не посилатися на нього. Отаке от своєрідне розуміння порядності й честі мундира. Відвертим виявився і начальник одного з міських управлінь МВС на Донбасі. На запитання, чому деякі дільничні інспектори «кришують» самогонниць, він відповів: «Нещодавно отримали повідомлення з Ростова-на-Дону. Там «на гарячому» затримали уродженця нашого міста. Він зізнавсь у скоєнні ще кількох злочинів, але вже на нашій території. Для його екстрадиції потрібен був наш представник. Я викликаю дільничного і відправляю його у відрядження. Але коштів не даю, бо нема. Він, відповідно, йде до самогонниці й бере у неї гроші, щоб доставити зловмисника в Україну і вже тут віддати під суд». Під час розмови з начальником кримінальної міліції одного з райвідділів у нього задзвонив телефон. «Та ти що?! — радісно вигукнув він у трубку. — Нарешті! Кажи адресу». Записавши щось на аркуші паперу, він викликав підлеглого. Далі між ними відбувся такий діалог: — Бери Федоренка й Іванова, — наказав начальник, — і хутко за адресою. Там нарешті з’явився цей Харитонов. В’яжіть його і кулею сюди! — Опаньки! Чудово! — також радісно відповів опер. Але з місця не зрушив. — Ну, чого стоїш? — здивувався начальник. — Я ж сказав — кулею! — А-а-а… Е-е-е... — Що «е-е-е…»? — почав закипати керівник, але за мить до нього дійшло: — А-а-а! Бензин! Начальник витягнув із кишені гроші і простягнув дві купюри оперу: «Нумо хутчіш, спочатку на заправку й одразу до нього!». Що то були за гроші — чи залишок його зарплати, чи чогось іншого, я запитувати не став. Зрозуміло, що в таких умовах почався різкий відтік кадрів із лав правоохоронців. Зазвичай звільнялися найдосвідченіші. Бо вони могли себе реалізувати у приватних охоронних структурах, бізнесі, адвокатурі, а дехто й, на жаль, у кримінальних колах. Залишалися переважно керівники середньої ланки і рядові співробітники. Перші отримували досить високі зарплати і мали, скажімо так, певні «можливості». Другі, без вищої юридичної освіти, нічого, крім суто міліцейської роботи, більше не вміли. Недарма ж у той час виник анекдот про пістолет і зарплату. Влаштувався чоловік на роботу в міліцію. Працював, як і всі, претензій від начальства не було. Єдине, що дивувало, — не приходив по зарплату в касі. Коли втретє не з’явився за кровно заробленими, його запитали: «Чому?». «А тут ще й зарплату видають? — щиро здивувався чоловік. — А я гадав: пістолет видали, й крутися, як можеш». От багато хто й «крутився». А деякі так закручувалися, що перевтілювались у перевертнів. Тим часом, скориставшись обставинами (об’єктивними чи штучно створеними — то вже інше питання), кримінал розповсюджував свій уплив на правоохоронну систему. А в певних випадках і взагалі підміняв її собою. «Яке щастя, що я таки вийшов на пенсію, — прокоментував тоді ситуацію чи не найкращий у місті опер. — Я не зміг би працювати з тими виродками в одному приміщенні». Такі от правоохоронні органи були вибудовані в Україні за часів правління Кравчука і Кучми. Ситуація дещо змінилася, коли правоохоронну систему очолив Арсен Аваков. На жаль, змінилась аж ніяк не у кращий бік. «Реформу» силових відомств під його керівництвом можна порівняти хіба що з «досягненнями» у медичній сфері під орудою в. о. міністра Уляни Супрун, після яких більшість українців була позбавлена доступу до безкоштовного лікування. Маєш гроші — лікуйся, будь ласка, не маєш — здихай або мучся, доки не помреш. Жорсткими виявились і зміни у правовій царині, звідки масово позвільняли професіоналів і замінили їх новими поліцейськими переважно з тримісячною юридичною «освітою». Звідси й результат роботи, точніше, бездіяльності правоохоронців, коли вони залишаються мовчазними статистами, нехтуючи своїми службовими обов’язками з розкриття чи профілактики злочинів. Відомо, що кадри вирішують усе. Це якщо вони фахові й досвідчені. Якщо ж ні, то так і «вирішують» — ніяк. Тож і залишились українці не тільки без медичної, а ще й без правової допомоги. А грузинські «панянки» Ека Згуладзе і Хатія Деканоїдзе (відповідно перша заступниця міністра внутрішніх справ України і керівниця Нацполіції), зробивши свою руйнівну справу, подались додому. А ви тут розгрібайте! Показовою є ситуація, в якій опинився мій колега-журналіст. Злодії «обчистили» його квартиру. На виклик прибула оперативно-слідча група. Поліцейські задокументували правопорушення, познімали відбитки пальців тощо. Затим дали номер телефону, за яким порадили з’ясувати прізвище слідчого, що вестиме кримінальне провадження, та й подалися геть. Знайомий юрист пояснив колезі, що слідчий має надіслати повістку про виклик для дачі показів. Але чекати виклику можна довгенько, бо слідчі перевантажені. Тому краще самому з’явитися до слідчого, заощадивши йому час. Товариш так і зробив. Почувши причину візиту, молода жіночка-слідча округлила очі: «Та ви що?! У мене п’ятсот таких справ, зашиваюся!» — «Так я ж і прийшов сам, щоб зекономити вам час». — «У мене нема часу на балачки (! — М. Г.) з вами! До побачення!» — «А що ж мені робити далі?» — «Чекайте. Я викличу вас повісткою, от тоді й приходьте». Ось і чекає терпляче ту повістку мій колега. Вже шостий рік чекає… За всіх попередників «авторитетного» Авакова ніколи не було такого, щоб міліцейські слідчі саботували свою роботу, прикриваючись сотнями справ, які вони одночасно мають розслідувати. Звідки ці справи взялися? Наче Пилип із конопель повискакували. Адже раніше 10-20 справ уже вважалися великим навантаженням, а тут — 300, 500, 700 на одну слідчу голову! Що ж це за реформа така? Та просто розвал усієї правоохоронної системи країни. І все це на тлі криз — енергетичної, соціальної, політичної. Дійшли до самої прірви. Куди далі? До речі, днями на одному з центральних телеканалів було проведено опитування телеглядачів із запитанням «Проти кого працює влада?». Що ж сказали люди? Варіанти відповіді: «Проти олігархів і корупціонерів — 1%, «Проти своїх політичних опонентів» — 3%, «Проти людей» — 96%. |