• Оповідання

Устелила б вулицю квітами...

Галина ТАРАСЮК.

Світлої пам’яті Френка Ставіцького — Миколи Залозного — сина і внука ре­пресованої, висланої до Сибіру і розстріляної в Биківнянському лісі родини Залозних із села Княжичі, що неподалік Києва, котрий, усе життя вимушено проживши за кордоном, збирав кошти, на які 2013 року в Броварах, на подвір’ї храму Покрови Пресвятої Богородиці, було встановлено пам’ятник жертвам усіх репресій і голодоморів.

СПОЧАТКУ прибігла дочка:

— Мамо! У вас є брат?!

За нею примчав онук:

— Бабо, у вас є брат?!

А слідом не забарився і голова сільської ради — з течкою на порозі став:

— Зіна Карповно, у вас є брат?

— Де? — спитала їх усіх налякана Зіна Карпівна.

— Де? — перепитали в один голос дочка з онуком у голови.

— Як де? Аж у цій… як її — Новій Зеландії. А ви що, не знали? — здивувався голова.

— Нє! Не знала! Нічого не знала… — відказала завчено збентежена Зіна Карпівна.

— І що брат був — не знали? — підозріло прискалив око голова.

— Мамо, та ви не бійтеся! Нічого вам за це не буде! — заспокоїла дочка.

— А-а-а, — дійшло до голови. — Канєшно! Не ті часи, Зіна Карповна! Свобода і демократія! Тому заспокойтесь і кажіть, як є, всю правду, бо треба вияснити все до коми — ху із ху, то єсть — хто кому хто, бо це серйозна відповідальність… Міжнародна!

— Кажу правду: був і загинув. На фронті. Більше нічого не знаю! — не здавалася Зіна Карпівна.

— Мамо! Кажу ж вам: не бійтеся! Згадайте, який рік нині?! Вже давно нема кадебе, а ви ще труситесь, — розсердилась дочка.

— Помовч! — шикнула на неї Зіна Карпівна. — Усе є! Все на місці! А про брата я те знаю, що сказала.

— Коротше! — втрутився голова. — На сільську раду надійшло повідомлення, що в Новій Зеландії помер Стів Мартін, а насправді — наш односелець і нібито ваш брат Станіслав Карпович Мартиненко.

— Коли?! — зойкнула Зіна Карпівна і затулила рота рукою. Але сльози самі ринули з її круглих від розпачу очей.

— Коли? — перепитали дочка з онуком у голови сільради.

— Ну, думаю, що вже з пів року минуло, якщо судити по завіщанію…

— Бо-о-же, Бо-о-же!.. — тихо заголосила, забувши про страх, Зіна Карпівна. — Братику ж мій братику, а я ж усе чекала, все надіялась, що колись побачимось… і після війни чекала… і за Хрущова, й за Горбачова… й дотепе-е-ер… думала, вже ж наче все ж по-іншому… і життя інше, а ти не йдеш, братику, ой, не вертаєшся… А я ж тобі, братику мій стражденний, братику мій мучений, вулицю рада була вистелити квіточками, ой від тину до тину, лиш би ти вернувся… о-о-ой… От і дочека-а-алася… Краще б я не дожила до цього дня чорного… до цеї звістки страшно-о-ої… О-о-ой…

— Мамо, не плачте, — заспокоювала дочка. — Горю сльозами не зарадите… Та й голова не за тим прийшов… Чуєте, мамо, що каже? Що ваш брат, мамо, залишив це… як його… завєщаніє… спадщину!

Але Зіна Карпівна, мов не чула, плакала. Довелося втрутитись голові:

— Не плачте, Зіна Карповна, гроші призначаються не вам конкретно, а найближчим родичам, в том случаї, якщо вони, конєшно, є. А якби не було, то громаді села. Но ви є, то єсть — найближчі родичі. Но гроші все одно завіщаються не вам конкретно, а на пам’ятник.

— Йому? Братикові моєму? — спитала крізь сльози, нічого не второпавши з плутаних пояснень голови, Зіна Карпівна.

— Та нє, ви не так поняли. Ну як би це вам об’яснити необідно і популярно, — аж упрів від важливої місії голова сільради. — На пам’ятник усім колись репресованим колишнім режимом… ну, самі понімаєте, що я хочу сказати.

— Не понімаю. Як це всім, а йому ні? — здивувалася Зіна Карпівна, втираючи сльози.

— То єсть да, і йому теж! У тім числі й вашій родині як жертві репресій кому… ну самі знаєте якого режиму… Ви ж були репресовані? Ну? Були чи не були? Ну, кажіть! — заохочував Зіну Карпівну до одвертості голова.

— Я й зараз репресована, — піддалась на провокацію вбита горем Зіна Карпівна і, злякавшись, що зайве бовкнула, затулила долонею рота.

— Ну от, — образився голова. — Я вам одне, а ви друге! Ну що за народ? Тут, можна сказати, судьба престижу держави рішається, а ви, Зіна Карповна, за своє! Ми вам землю діда вашого вернули? Вернули! А що не всю, то вибачайте! Закон є закон: три гектари на душу й не більше! Як усім колгоспникам! То єсть — жителям села… Тож давайте по суті.

— Коли по суті, то кажіть, чого прийшли, — втомлено нахмурилась жінка.

— Мамо, ну що ви, як дитина! Кажу ж: Петрович прийшов вияснити, чи був у вас брат — жертва режиму? Це перше. Друге —— повідомити, що він прислав гроші, щоб ми як найближчі родичі поставили пам’ятник жертвам репресій! — спробувала пояснити нетямущій мамі дочка.

— Та нє! Не ви конкретно! Не плутайте, Тамара Василовна! — сердито перебив дочку голова. — При чом тут ви як найближчі родичі?! Це має бути така політична акція! Понятно? Нє? Ладно, нате читайте письмо! Це ваш брат написав нам, Зіна Карповна, на той случай, якщо ви живі.

Порився в течці, дістав якийсь аркуш, простягнув Зіні Карпівні:

— От пожалуста! Нате читайте: «Дорогі мої земляки! Я, колишній ваш односелець Станіслав Карпович Мартиненко, а нині житель Нової Зеландії Стів Мартін, звертаюся до вас, бо не знаю, чи хто з моєї родини живим повернувся в рідне село із Сибіру. Не знаю, чи жива моя сестра Зіна, якої я ніколи не бачив, бо вона народилася вже після того, як моїх батьків заслали в Сибір…».

Зіна Карпівна взяла лист тремтячою рукою, посліпала над ним крізь сльози і віддала дочці:

— Читай сама! Я не бачу без окулярів…

Дочка взяла лист, стала мовчки читати.

— Читай вголос, — попросила Зіна Карпівна.

— Вголос довго, — сказала похмуро та, дочитавши листа. — Коротше, брат ваш пише, що все життя мріяв повернутися в Україну, думав про свою родину, та боявся давати про себе знати раніше, щоб нікому з нас не зашкодити. Але тепер, дізнавшись від тамтешньої української еміграції, що в нас незалежність і демократія, хотів сам приїхати, та не може через похилий вік і хвороби. Тому заповідає вам, а коли вас нема, то громаді села, гроші, які збирав усе життя, і просить сповнити його останню волю: поставити пам’ятник усій нашій родині і всім людям, безневинно убієнним більшовиками, у нас в селі, а вам, якщо ви живі, чи вашим дітям, а його племінникам, по совісті віддати те, що залишиться від пам’ятника…

— Ну, що тепер скажете, Зіна Карповна? — спитав офіційним тоном голова сільради.

— А що казати? — ніби аж образилась Зіна Карпівна. — Хай буде так, як заповів брат. А він вже, бідний, знав, що робить… Бо знав, як намучився наш рід… Лиш не знав, за що? Що роботящі були? Що не пили, не гуляли, а робили тяжко?! Діда з бабою розкулачили, відправили в Сибір, там вони й померли, а тоді тата репресували як сина кулака і ворога народу і теж разом з мамою відправили за Урал. Там я й народилась перед війною. А брат лишився тут і мало не вмер в голодовку. Спасся тим, що із села в Київ утік, але все одно бідував, бо ні на роботу, ні вчитися не брали. А як почалася війна, то він попросився добровольцем на фронт. Ледве упросився, бо ж дітей ворогів народу навіть на війну не брали… Такі були страшні часи… Та й брата взяли на фронт лиш тоді, коли поклявся у військкоматі чи де, що кров’ю змиє вину батьків. Таке життя тоді було, що готовий був хоч у пекло від нього забігти… Але брат клятви не порушив, під кулі ліз, щоб тільки дозволили йому писати з фронту батькам у Сибір. Писав бідний, що безпощадно б’є врага-супостата, освобождає родіну і нас, своїх рідних, от фашизма, за що награждьон орденом «Красной звєзди». Після побєди надіється, що всі зустрінемося в ріднім селі і в рідній хаті… А після перемоги пропав. Думали, загинув… А він аж на край світу, бідний, забрався…

Зіна Карпівна знову тихенько заголосила, питаючи:

— Кажете, взяв навіть другу фамілію? Ой Боже-Боже… Бідний-бідний… Братику мій, братику… Невже скрізь таке саме, як у нас було? Чи боявся, щоб Сталін не дістав? Бо й ми боялися… Коли почули про воєнноплєнних, яких Сталін після війни в Сибір згонив… Але тато й між ними його шукали. І писали скрізь, аж доки не при­йшло, що пропав безвісти… А він, слава Богу, не пропав… він лиш нас жалів… родину свою… А чи в нього є сім’я, діти?

— Пише, що один живе… — сказала дочка, втупившись у лист. — Робив таксистом. Має дім, який, пише, після його смерті забере собі місцевий муніципалітет…

— Бачиш, ніде нема правди… Дурно лиш брат шукав її так далеко… Скрізь однаково, — зітхнула Зіна Карпівна.

— Ну-ну, Зіна Карповна, ви не рівняйте… Не нада! — образився голова, але вже не за себе, а за державу. — Тут серйозне діло, а ви починаєте… А нащот закону, то він скрізь у всьому світі однаковий. Так що не нада! Луче давайте рішать з пам’ятником.

— А де заповідав брат поховати його? Коробочку теж прислали? — спитала Зіна Карпівна, маючи на увазі урну з прахом, яку, чула, зазвичай передають із-за кордонів разом із заповітом про спадщину.

— Та ви не безпокойтесь, Зіна Карповна! Його й без нас поховали! Там, в Зеландії, їхній мєстний мані…пуліцет! Нам лиш пам’ятник треба поставити. А це діло серйозне. Я їздив у район радитись. Кажуть, що для такого малого села, як наше, такий великий пам’ятник за сто тисяч вряд лі доцільно ставити. Є думка поставити в райцентрі, на головній площі. А скульпторів з Києва виписати. А тоді, як подобає, свято зробити. Жертви, які ще живі, з усього району скликати! Є ж іще, думаю, такі! Стільки тих репресій було, що, думаю, найдуться! Вас, родину, запросити! Щоб і ви, Зіна Карповна, слово сказали і брата згадали! — розпалився голова, щиро перейнявшись майбутньою міжнародною акцією. — Кроме того, в районі радять присвятити відкриття пам’ятника до ювілейної дати голодомору. Так що треба рішати, що й як, а то час підпирає!

— Так нам щось від спадщини дядькової перепаде? — стримано спитала дочка Зіни Карпівни, все ще дивлячись у лист. — Пам’ятник — це добре, але не думаю, щоби серце дядька Станіслава, яке боліло за всіма людьми постраждалими, та не заболіло за рідною сестрою, що теж набідувалася в своєму житті… І зараз не легше… Он хату треба відремонтувати, а то стеля падає… Хворіє, а ліки дорогі. Вся пенсія йде…

— Та все ясно, Тамара Василовна! — з легкою досадою перебив її голова сільради. — Ми ж все про вас знаєм! І ваші проблеми знаєм! На те ми й власть! Але ж, бачите самі, брат нічого про вас не знав! Так — здогадувався. Тому звертається більше до сільської громади, то єсть влади. Але було б нечесно і не по-людськи обділити його родину! Хоч ви й не прямі наслєдніки, та все одно свою частку маєте получити. Це понятно! Але, як самі понімаєте, пам’ятник — превише всього! Це — святе! Тому нам усім треба порадитися — і з вищою владою, і з нотаріусом… Лиш ви не волнуйтесь! Всьо буде добре! Так що, Карповна, і ви, Василовна, не журіться! — бадьоро запевнив голова.

Дочка мовчала, втупившись у дядькове послання, внук — одвернувшись до вікна. Тільки Зіна Карпівна перепитала:

— Так що — ми до спадщини ні при чім?

— Та чо’ ж?! Усе сповним, як завіщав ваш брат! Ви чи хтось інший з найближчих родичів, як-от дочка ваша чи внук Богдан, можете бути розпорядником коштів. Але я, чесно кажучи, не радив би… Бо це міжнародна подія, і треба, щоб усе на офіційному державному рівні було. Створити оргкомітет, приміром… Солідну комісію, яку б очолив солідний чоловік, приміром, хтось із заступників голови районної держадміністрації або навіть для важності й обласної. Чи навіть, а чом би й нє, це ж серйозна міжнародна акція, із самої столиці!

— Слухай, Петровичу! Ти що, нас за дурнів маєш? Спадкоємці — є спадкоємці, які б вони не були — близькі чи далекі! — раптом обурилась дочка. — І вони мають отримати своє по закону!

— Ну, Василовна, ви ж самі читали: те, що лишиться від пам’ятника! І то на той случай, якщо ви, то єсть наслєдніки, є в наявності! Ну що ви, Василовна, такі несвідомі! Ваш брат чи то дядько на чужині копійку до копійки складав ради великої ідеї, а ви торгуєтесь! Навіть не знаю, що отвічать! — знов образився голова. — Короче, Василовна! Ви жінка самі по собі грамотна, бухгалтер, їдьте самі в район і там розбирайтеся! Бо я всі документи, крім копії письма, що ви в руках держите, туди передав.

— І поїду, і розберусь! — стримуючи сльози, пригрозила Василівна.

— Ша! — шикнула на дочку Зіна Карпівна, але та замість замовкнути розкричалася.

— Що «ша»?! Що «ша»? Вічно «ша»! Слова не можна сказати! Скільки можна вже боятися? Ховатися! Давно вже не ті часи! І люди інші! Не такі, як ви, залякані!

— Кажу — помовч! Розкричалася… Часи інші, та люди ті самі! — намагалась заспокоїти дочку Зіна Карпівна, але ту як прорвало.

— Не збивайте мене, мамо! Я знаю, що кажу! Мені тих грошей не треба, я без них жила і проживу, але я хочу знати, що й до чого! — кричала дочка услід голові сільради, що, махнувши рукою на дурних бабів, вискочив з хати, сів у машину і поїхав.

Дочка спересердя теж грюкнула дверима, а розтривожена Зіна Карпівна дістала з шухляди конверта зі старими пожовклими фотографіями, з яких на неї дивилися тато з мамою, діди й баби, тітки й дядьки, довго вдивлялася в рідні обличчя, а знайшовши фото усміхненого вродливого солдатика в гімнастерці з орденами, тихо заголосила:

— Братику ж мій, братику… Ой нащо нам твої гроші, як тебе нема… Ой нема… Ой нащо ж ти життя своє поклав?.. Ой за що-о?..

Звичайно ж, дочка Зіни Карпівни, покричавши, нікуди не їздила, нічого не уточняла і не розбиралася ні з ким щодо дядькової спадщини, переконана, що нікому нічого не докажеш, та й не хотіла, аби думали в районі і вище, ніби родина Стіва Мартіна така несвідома, темна і жадна до грошей… Проте за кілька днів голова сільради сам повіз родичів Стіва Мартіна в район. На засідання оргкомітету з питань створення і встановлення пам’ятника жертвам репресій, як він, ще ображений і сердитий, пояснив.

Товариство на засіданні оргкомітету зібралося поважне, серйозне. Приїхали аж із Києва високі люди. Говорили багато й розумно. Але небавом спокійні й мудрі дебати про те, яким має бути пам’ятник, перейшли в гарячу і бурхливу дискусію, в якій, звісно, спільної думки не дійшли. А не дійшовши, вирішили зробити мудріше: обрати журі і оголосити конкурс на кращий проєкт пам’ятника, але «по-скорому» і між знайомими знаменитостями, адже час «підпирав» і не було коли розводитися із всенародним обговоренням. На цім помирились і пішли обідати, бо незчулися, як день пролетів і вже сонце над захід.

Запросили на обід і Зіну Карпівну з дочкою та внуком. Прийом в ресторані родичам Стіва Мартіна сподобався, нічого не скажеш, стіл був розкішний, наїдки й напитки вишукані, до більшості страв вони призволялися вперше, але стримано й делікатно, бо якось незручно було накидатись на їжу в такому інтелігентному, хоч і розкутому товаристві.

Як і годиться за християнським звичаєм, товариство хвилиною мовчання і першою чаркою пом’януло «того, хто їх сьогодні зібрав» — світлої пам’яті жертводавця, патріота і справжнього українця Станіслава Карповича Мартиненка. Потім пили за успішність проєкту, звичайно, за незалежність, демократію і свободу творчості, навіть за Зіну Карпівну з дочкою і внуком. Наостанок — за місцеву, «справді народну владу, в тім числі й обласну». До вищої не дійшли, мабуть, боялися, щоб не дійшло за обідом до сварки: у всіх на вустах були майбутні вибори президента, однак у кожного в голові свій претендент на булаву, і, цілком можливо, з ворогуючих сторін.

Оскільки обід за тостами та розмовами дещо затягнувся, а голова сільради мав ще серйозну розмову з членами оргкомітету, то родичам Стіва Мартіна довелося самим добиратися до села останньою, переповненою людьми маршруткою. Були невеселі, зате раді, що односельцям-попутникам у цьому гармидері не до розпитування. Їхали мовчки, та й доїхавши, не мали про що балакати. Провівши Зіну Карпівну до хвіртки, дочка сказала:

— Хай буде, як буде…

— Та вже ж… — погодилась Зіна Карпівна.

…За місяць голова сільради знову запросив Зіну Карпівну з дочкою і внуком у район, вже на засідання журі конкурсу, але вони не поїхали, бо мало що в пам’ятниках розуміли, та й треба було городи сапати. Петрович не наполягав, лиш сказав, щоб не журилися, все буде добре.

А рівно через пів року, осінньою туманною дниною, голова під’їхав під ворота Зіни Карпівни, постукав у вікно, а коли вона вийшла, сповістив урочисто, що завтра в центрі райцентру будуть відкривати пам’ятник жертвам репресій, тому треба бути всім готовими, бо він зранку заїде за ними і відвезе, куди треба.

На ранок другого дня, як і домовлено було, всі троє родичів Стіва Мартіна, святково одягнені, з урочистою скорботою на обличчях чекали голову коло воріт Зіни Карпівни.

— День добрий, люди добрі! Ви що такі невеселі, наче на похорон зібралися? — бадьоро привітався голова, але ніхто йому не відповів. Голова, збагнувши, що не те сказав, прокашлявся, поправив себе: — Хоч воно й наче не дуже весела подія, але все одно — всенародне торжество… Як співає Кобзон: «Свято зі сльозами на очах».

Родичі Стіва Мартіна знову промовчали, і мовчали всю дорогу. Лиш коли побачили залюднену, замаєну прапорами площу в центрі райцентру, над якою здіймалося вгору щось обмотане білою тканиною, трохи повеселішали.

— Пам’ятник, — здогадалася Зіна Карпівна. В голосі її бриніли сльози радості.

Коли вийшли з машини, просвітліли лиця і в дочки з внуком. Зате голова став холодно-офіційним і наказав усім пробиратися услід за ним через гамірний натовп до пам’ятника. А провівши, вивів на імпровізовану, збиту з дощок трибуну і поставив в один ряд з представниками влади і гостями зі столиці — молодими, гарно вдягненими чоловіками та жертвами репресій — людьми старшого віку і гірше одягненими.

Нічого не скажеш, оргкомітет постарався — організував справді всенародне свято зі сльозами на очах. І людей чимало зібралося. Але, як завжди, під різними прапорами. Ті, хто під червоними, старі люди на чолі з буцматим чоловіком за п’ятдесят, войовничою купкою обступили помальованого у коричневий колір Леніна, що стояв у піджачку на круглім п’єдесталі на цій самій площі. Комуністів було з десяток, зате жертв їхнього режиму та супротивників — у сто разів більше. Ціле море клекотало під синьо-жовтими і багряно-чорними прапорами довкола ще накритого білою тканиною монумента.

Зіна Карпівна, дивлячись з президії на це людське море, не могла втримати сліз. Побачив би цю картину її бідний брат! А може, він і бачить — прилетіла душечка ясна у рідні краї з тої Зеландії і он кружляє над майданом білим голубочком… Тішиться! А що-о-о ж — стільки людей скликав — нагадати, пом’янути безневинно убієнних! Яку ж це голову і серце треба мати, щоб до такого додуматись: все життя збирати гроші на пам’ятник тисячам людей! От кому президентом треба було бути! А він, бідний, наймитував по чужих чужинах і в чужу землю ліг… Як дід із бабою… Лежать за Уралом, сіромашні, у холодній тайзі, ніхто й не одвідає, не заплаче… Полетіла б, та далеко, і грошей нема, і літа не ті… Ой, порозкидало ж їх по світах, порозкидало… І вона б зосталася за Уралом, якби не тато з мамою — аж стогнали за Україною. А їй, там народженій, аж дивно було, бо не знала іншої батьківщини… Та й зараз часом тужить за снігами сибірськими лискучими, за морозами тріскучими і горішками кедровими лускучими. Досі їй пахнуть! Отак і братик її, Стасик, видно, звик до тої Зеландії, а душа ридала за Україною… За людьми своїми, витоптаними, вибитими, як той цвіт луговий копитами ординськими… Ой, братику-братику, чо’ ми такі нещасливі з тобою? Чого так пізно і так сумно зустрілися?..

Ридання душили Зіну Карпівну, сльози текли ручаями, змиваючи з душі усе зайве, дріб’язкове, несуттєве. Забувала образу на брата за ті копійки, що кинув їй, як жебрачці, а чужі люди перебрехали — «те, що від пам’ятника лишиться», на долю, на життя і голову сільради, що теж стояв у президії, але з таким урочистим лицем, наче й не він…

— Мамо, ви що?! Знайшли час плакати! Он вже мітинг відкривають, — шикнула на Зіну Карпівну дочка, і Зіна Карпівна вдавилась плачем, як жайвір зерниною, і перетворилась ураз на слух. І добре зробила, бо тої ж миті ведучий мітингу запросив її разом із представниками влади і жертв репресій відкрити пам’ятник. І вона зійшла разом з усіма, і шарпнула разом з усіма за мотузок, і біле простирадло плавно опустилось на землю, сонце на небі зблиснуло і осяяло тоненьку юну жіночку, яка, прихиливши однією рукою до серця дитинку, другою захищала її від світу. Народ на майдані ахнув, зааплодував, закричав, замахав прапорами. Хор, що квітував біля монумента яскравими вінками і вишиванками, заспівав призабуту «Червону калину», а Зіна Карпівна заплакала, бо побачила в тій жінці маму, а в дитинці — брата.

Відкривав урочистості представник обласної влади, але невідомо, з якої партії, бо вже дуже обтічною була його промова: ні вашим, ні нашим. Зіна Карпівна, можливо, й не звернула б на те уваги, якби не почали пошепки обурюватися жертви репресій. Але інші члени президії пошепки стали їм пояснювати, нібито він спеціально такий толерантний, щоб непримиренні сили не почали битися і не зіпсували урочисту подію. Але ті не вгавали, вже обурюючись тим, що пам’ятник жертвам більшовицького режиму поставили поряд із пам’ятником того, хто його організовував, — Леніна. Хтось із влади пошепки пояснив, що хотіли монумент поставити на місці Леніна, але комуністи не дали, ночували під ним, тому, щоб не зачіпатися із цими старими людьми, і вирішили поставити пам’ятник навпроти, хай молодь бачить і знає, хто є хто!

Тим часом головний доповідач зворушливо розповідав про трагічну долю і велику душу Станіслава Мартиненка — Стіва Мартіна, згадав його репресовану родину, представив усім сестру Зінаїду Карпівну з дочкою і внуком і закінчив свій виступ закликом до порозуміння і примирення й побажанням, щоб страшні уроки історії ніколи більше не повторилися на нашій землі. Оскільки ж заклик був розумний, то й жертви репресій, попервах налаштовані на гнівний осуд більшовицького режиму і присутніх на площі його слуг, у своїх виступах переважно згадували страшні картини геноцидів, власну боротьбу з комунізмом, тяжкі роки ув’язнення в тюрмах і таборах та дякували долі, що дожили до незалежності і свободи. Втирали сльози і верталися у свій почесний стрій. Протест комуністів теж був про людське око — махнули кілька разів своїми алими флагами, але не покидали свій дозор, мабуть, боялися, щоб народ не кинувся їхнього вождя валити.

«Щось зів’яли юні ленінці, видно, тиск підскочив», — незлобливо усміхнулась сама до себе Зіна Карпівна, відчуваючи, як у самої голова крутиться від різкої зміни погоди. А воно й справді, як на замовлення, важкий осінній туман почав розсотуватись, а суцільні брудно-сірі, мов зіпріле сукно, хмари над майданом — розповзатися на клапті, обіцяючи гарну днину.

Люди на майдані, помітивши це природне чудо, загомоніли-загули, подивляючись здивовано на небо. Почесна президія на помості теж благоговійно звела угору очі. Коли ж кілька священників, видно було, що з різних конфесій, освятили пам’ятник, а представники влади, громадськості і жертв репресій поклали до його підніжжя вінки та квіти, й зовсім розпогодилось.

— Мамо, це ваш брат вас вітає, — шепнула Зіні Карпівні повеселіла дочка.

На цьому урочистості закінчились. Влада сіла у свої машини і кудись поїхала, жертви репресій пішли в народ, що поволі почав розходитись, але багато приставало до хору, співаючи разом з ним українських пісень та запрошуючи жестами та усмішками Зіну Карпівну до гурту. Зіна Карпівна не проти була й підійти, але тут обступили її журналісти, стали брати інтерв’ю і записувати на телекамери. Питали про брата, чи пам’ятає його, чи сама була жертвою режиму і пережила голодомор та інші репресії.

Зіна Карпівна, зовсім розгубившись, відповідала, як їй здавалося, невпопад, заважало хвилювання та ще голова сільради, що нервово ходив довкола та все показував пальцем на годинник в себе на лівім зап’ясті, мабуть, нагадував, що пора їхати на обід. Та коли журналісти так само раптово, як і наскочили, розбіглися, голова похмуро повідомив Зіні Карпівні з дочкою і внуком, що і їм пора їхати. Додому, бо обіду не буде, оскільки кошторис пам’ятника виявився більшим за ту суму, яку заповідав Стів Мартін, тому районній владі довелося доплачувати свої гроші, щоб розрахуватися з архітекторами і скульпторами. Тож хай Зіну Карпівну не дивує і не сердить напис на тильній стороні монумента про те, що зведений він за кошти Станіслава Мартиненка (Стіва Мартіна) та районної влади.

Зіна Карпівна й не думала дивуватися, тим більше сердитись через якийсь напис. Навпаки, була вдячна всім, і голові в тім числі, що так гарно все зробили: і пам’ятник, і мітинг, і людей зібрали, а головне, так гарно говорили про брата… Правду кажучи, вона й не сподівалася, що так усе добре вийде, так людяно й гарно. І люди зостались задоволені. Вона бачила все це на власні очі. А решта не має жодного значення…

Та все ж здивувалася трохи, коли голова, підвізши їх із дочкою і внуком під самі ворота, вручив їй тоненький конверт зі словами:

— Та, незважаючи на таку матеріальну скруту, все ж таки ми віднайшли ресурси, щоб із них виділити певну суму і вам, родичам Мартинюка.

Зіна Карпівна подякувала, дочка з внуком промовчали. Коли голова, попрощавшись, поїхав собі, дочка зазирнула мовчки в конверт, мовчки віддала його мамі і пішла, не сказавши ні слова, разом із сином додому.

Зіна Карпівна у конверт не дивилася. Поклала його зверху на сервант, де завжди клала дрібні гроші, сказала:

— Хай лежать. Може, й мені на пам’ятник дешевенький вистачить…

А вночі Зіні Карпівні приснився дивний і дуже гарний сон: ніби стоїть вона коло воріт батьківської хати, а по їхній вулиці, встеленій від тину до тину, як снігом, білими пишними квітами, йде молоденький солдат з орденами на грудях і так їй приязно, так радісно усміхається, як рідній. Зіна придивляється і впізнає його, і хоче сміятись, кричати від щастя, хоче кинутись, побігти назустріч, та боїться потолочити білі-білі квіти… Тож лиш руки простягає і голосить:

— Братику ж мій, братику… Ой за що-о-о?..