Добро і любов зупинять насильство

Клара ВЕЛИКА.

м. Первомайськ

Миколаївської області.

«ДЕСЯТЬ тисяч жителів Дніпропетровщини стали жертвами домашнього насильства», — читаю в газеті. Люди добрі, що діється?

...Яскраво згадую своє дитинство. Батько Михайло Васильович Цуркан читає нам зі старшим братом Михайликом художню книжку, а ми уважно слухаємо. Раптом зупиняється і, як би ми не просили продовжувати, бо ж цікаво, каже спокійно: «Ні, завтра». А те «завтра» здається вічністю. Так у мене з’явився стимул самій навчитися читати. Бігаю від батька до матері, а вони мені показують букви. Батько вчить: «Мама запитує: «Хто взяв книжечку?» — А ти відповідаєш: «Я». І вже у п’ять років я самостійно прочитала свою першу казку «Червона шапочка».

Коли мені було дев’ять, народилася сестричка Валя, а затим ще й братик Володя. Як нас батько любив! Часто говорив мамі: «Марусиночко, діти — квіти нашого життя». Скільки ніжності й любові було в серцях наших батьків. І все це могутнім потоком вливалося в наші душі.

На жаль, батько не повернувся додому з Другої світової війни. Не дізнався, що на світ з’явилася ще одна його донька — Люба, не бачив, як вона росла. Ми, старшенькі, старалися в усьому допомогти мамі. Виросли, вивчилися, роз’їхалися, але назавжди зберегли між собою теплі родинні стосунки.

Я працювала в школі вчителькою російської мови і літератури. До дітей завше була уважною, і вони мені віддячували повагою та любов’ю. Приємно, що колишні випускники не забувають мене, діляться сокровенним. Якось Катя Костянтинова з Кропивницького телефонує, така радісна: «Кларо Михайлівно, я вже прабабуся!» Я теж рада за неї, вітаю.

І своїх доньок із чоловіком Іваном Дмитровичем виховували в любові та повазі одне до одного. Нині вони живуть далеко, але приїздять, телефонують, підтримують, присилають подарунки.

Пишу вам свої думки, а на столі листівка від онуки Діаночки, яку вона надіслала, коли була ще семикласницею. Нині їй уже 33. «Моя мила бабусечко, ти найпрекрасніша і найдушевніша людина. Я дуже тебе люблю». І підпис: «Твоє зайченятко».

Згадалось, і як улітку гостював у мене онук Денис зі своєю сім’єю. А в день від’їзду додому, в Полтаву, прощаючись, обіймає і плаче. На запитання восьмирічної доці Сашуні, чому він плаче, відповідає: «Це моя бабуся. Якби не було її, то не було б і мене». А це якось телефонує, що Саша просить відвезти її до бабусі Клари. Каже, дуже скучила і боїться забути.

Яскраве життя я прожила. Описала лише кілька промовистих фактів, а насправді їм нема рахунку. Переконана, що тільки добром і любов’ю можна зупинити лавину насилля.