• Актуально

Росія отримала, що хотіла

Михайло ГУБАШ.

Ні, не письмових гарантій від США та НАТО щодо нерозширення Північноатлантичного альянсу на схід та інших однобічних поступок, яких Російська Федерація вимагала від Заходу, де ці вимоги однозначно назвали «ультиматумом». Поки що Росія одержала лише письмову відповідь од них.

СТАЛОСЯ це минулої середи, 26 січня, коли Сполучені Штати Америки і НАТО паралельно передали Москві відповіді на її ультиматум стосовно так званих гарантій безпеки. Поки що зміст відповідей залишається таємницею. Та, судячи з реакції, висловленої спершу прессекретарем Володимира Путіна Дмитром Пєсковим, затим керівником МЗС РФ Сергієм Лавровим, а згодом і самим очільником Кремля, ці відповіді країну-агресорку не задовольнили.

Так, у четвер Лавров заявив, що у відповіді США стосовно безпекових гарантій нема реакції на головну вимогу Росії про нерозширення НАТО на схід та розміщення ударних озброєнь неподалік її території: «Щодо змісту документа, там є реакція, яка дозволяє розраховувати на початок серйозної розмови, але з другорядних питань. З головного питання у цьому документі реакції позитивної немає». Він додав, що рішення про подальші кроки ухвалюватиме президент РФ Путін. Останній уже у п’ятницю зателефонував своєму французькому колезі Еммануелю Макрону і поскаржився йому, що у відповідях США і НАТО не було враховано «принципових занепокоєнь Росії», таких як недопущення розширення НАТО, відмова від розміщення ударних систем озброєнь поблизу російських кордонів, а також повернення військового потенціалу та інфраструктури блоку в Європі на позиції 1997 року.

У цьому контексті «красномовною» видається відповідь посла РФ при Євросоюзі Володимира Чижова. В недільному інтерв’ю на запитання журналістки з однієї із західних країн, чи готова Росія до війни, він сказав: «Не до ядерної». До «звичайної», виходить, готова? А якщо Росія на всіх рівнях запевняє, що не збирається нападати на Україну, тоді з ким вона готова воювати?

Тим часом дедалі більше експертів і політологів висловлюють упевненість, що президенти США та Росії про все домовилися ще торік у червні на женевському саміті. Нібито Байден тоді пообіцяв Путіну «натиснути» на Україну і схилити її до виконання мінських домовленостей. Таким чином, Володимир Зеленський опинився між Сциллою і Харибдою: не виконати «побажання» головного союзника начебто не можна, а виконати — можна наразитися на несприйняття з боку частини українського суспільства, причому частини активної, що загрожує різними негараздами аж до руйнівних для держави, не кажучи вже про долю самого Зеленського.

Хоча негаразди і так уже доточують Україну. Особливо після кількох місяців розгорнутої і роздмухуваної у західних ЗМІ кампанії стосовно загрози повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої країни. Тож паніка охопила не тільки більшість нашого суспільства, а й закордонних інвесторів. Все це дуже негативно позначилося на економіці. Адже давно відомо, що очікування біди часто є гіршим за саму біду.

Можливо, саме тому Зеленський, якщо вірити CNN, у телефонній розмові, яка відбулася минулого четверга, дозволив собі посперечатися з Байденом про те, наскільки серйозна загроза російського вторгнення. Як повідав CNN «український співрозмовник» (цікаво, хто такий?), розмова президентів була тривалою і відвертою, але проходила «не дуже гладко». За його словами, Байден застерігав Зеленського, що є загроза швидкої російської атаки і вторгнення майже безсумнівно буде, щойно трохи згодом, у лютому, ґрунт достатньо промерзне. Зеленський своєю чергою нібито казав, що загроза від Росії «небезпечна, але неоднозначна» і нема певності, що напад буде.

А вже у п’ятницю президент Байден заявив, що США найближчим часом перекинуть війська до країн НАТО у Східній Європі, аби посилити присутність альянсу в регіоні. Те ж саме пообіцяла зробити і Велика Британія. На тлі фактичного ігнорування ультимативних вимог Росії такі дії союзників-англосаксів можна розглядати як вияв відомого своєрідного і не всім одразу зрозумілого англійського гумору. Отже, гумором — по ультиматуму. Путін, який також схильний до алегоричного і не завжди коректного гумору, має оцінити красу гри своїх західних «партнерів».

А вона, гра, триває. І як позначиться на подальшій долі України, котра, на жаль, виконує у ній роль пішака, наразі не дуже зрозуміло. Тож нам залишається банальне — «сподіватимемося на краще»…