Вівторок,
14 червня 2022 року

№ 20 (19964)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господар
  Версія для друку          На головну
  • Не можу мовчати

«Слово, чому ти не твердая криця...»

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Цей вірш Леся Українка написала 1896-го, після того як у 1894-1895 роках у додатку до так званого Емського указу з’явилися статті, які заборонили ВСЕ українське. Імперія (Волинь тоді входила до Австро-Угорщини) боялася не лише українських книжок і театральних вистав, а й розмовного українського слова! Відчайдушний крик слабкої фізично, але неймовірно сильної духом жінки виливсь у полум’яні рядки.

ТО БУВ заклик до боротьби українців за національне та соціальне визволення з-під непосильного імперського гніту. Слово було єдиною зброєю нашої славної землячки, і вона скористалася нею сповна!

Вигострю,

виточу зброю іскристу,

Скільки дістане снаги

мені й хисту…

…Зброє моя,

послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам! (у Лесі був туберкульоз кісток).

Виявляється, не менш ретельно «гострити» свою зброю маємо й нині.

У кав’ярні в Рівному — черга. Всі замовляють російською. «А звідки ви?» — запитує знайома, з якою я сюди зайшла, в однієї жіночки. «С Харькова». «А ви?» — «Із Кієва». «А чи не могли б ви говорити українською? Щоб путіну не було потреби вас захищати?» — коректно звернулася вона до людей. Реакція була не зовсім адекватною: мовляв, умєєм говорить на разних язиках… І швиденько відійшли подалі, аби не підтримувати розмови.

Подібних епізодів, певна, кожен наведе чимало: тільки на Рівненщині живе понад 50 тисяч людей, які вимушено полишили домівки. Частина з них — жертви лінгвоциду, саме цим поняттям оперує мовний омбудсмен Тарас Кремінь. Бо понад 30 років незалежності в наших школах вивчають російську мову та літературу — вдумаймось! І лише сьогодні пан Кремінь цілком слушно ставить питання про вилучення її зі шкільної програми та переформатування курсу зарубіжної літератури, який теж украй зросійщений!

Утім, це не стосується Рівного: російська мова як предмет у всіх міських школах зникла ще 1991-го. Світлана Богатирчук-Кривко, тодішній «гуманітарний» заступник світлої пам’яті міського голови Віктора Чайки, пригадує: «До нас у той час навіть приїхав посол росії Віктор Черномирдін, аби, так би мовити, розібратися з рівненцями. «Что ж ви так… Ми же вам газ поставляєм…» — мовив до Чайки. А той безпосередньо так: «А якщо Іран усьому світові нафту постачає, то він теж вимагає відкриття своїх класів у школах?» Черномирдін, спантеличений, перевів усе на жарт. Так і розійшлися.

Цікаво, що сам Віктор Чайка, який народився й виріс на Кубані, в побуті спілкувався російською. Однак за духом був справжнім українцем! Й ідентифікував себе саме так. Пам’ятники Симону Петлюрі, Дмитрові Клячківському (Клим Савур, керівник УПА-Північ), декомунізовані у перші роки незалежності центральні магістралі міста (Ленінська стала Соборною, Московська — Бандери, Комсомольська — Петлюри), — він підтримував ті імпульси національного відродження, які історично йшли з Рівного та не менш патріотичної області. І невпинно, жадібно вивчав історію України різних часів! А ще улюбленець рівненців брав уроки мови у заслуженого вчителя Ірини Мізюк, тож незабаром уже публічно виступав українською. Він навіть позбувся акценту, тобто доклав значних зусиль для вивчення. Бо всіма фібрами душі відчував таку нагальну потребу! Йому було некомфортно в кріслі обраного абсолютною більшістю (83 відсотки виборців) голови західноукраїнського міста без української. От і все.

Чудовий приклад, за яким іще тоді мала б піти вся Україна! Нині ж маємо те, що маємо (до речі, з президентів тільки Леонід Кравчук та Віктор Ющенко змалку спілкувалися українською)… На різних майданчиках обговорюємо лагідну українізацію: скажімо, шляхом організації курсів для внутрішньо переміщених осіб. Курси, звісно, добре. Але, як на мене, запізно.

Бо українською уже заговорив світ. Он як виходить: путін так хотів «руского міра», — а світ став українським! Однак! І поляки, й німці дивуються: чому біженці з України спілкуються мовою агресора? Що їм сказати у відповідь?

Поважаю право кожного говорити будь-якою мовою. Проте не розумію тих, хто у публічному просторі й досі свідомо використовує мову нашого ворога. Тобто добровільно позначає себе тим самим маркером, що й агресор.

Російські медіа пишуть: «Маріуполь стал рускім городом». Ні, не став. Маріуполь — українське місто, місто українських героїв. Тому для мене логіка речей тепер така: говориш російською — свідомо ідентифікуєш себе з ворогом; посилюєш псевдотвердження, що ми — «один народ»; легітимізуєш задекларовані причини для російської агресії.

Коли нас убивають лише за те, що ми українці (сказано ж — геноцид), я берегтиму свою ідентичність як зіницю ока. Щоб уже ніколи не було так, як у глибоко радянський час в «Останній сповіді Северина Наливайка» Микола Вінграновський написав: «Ми на Вкраїні в пошуках її…»

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Не до підвищення
Читати
Справжнє варварство
Читати
Виїхали мільйони
Читати
Збитки катастрофічні
Читати
Аграрні виклики
Читати
Захисники потребують амуніції
Читати
Обіцяють платити справно
Читати
Як знайти рідних
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове