Чим ти завинила, столітня школо?

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Селище міського типу Комишуваха, що в Запорізькому районі, повторює гірку долю населених пунктів Київщини, Чернігівщини, Харківщини, розгромлених рашистами. Донедавна мальовничий населений пункт неподалік Запоріжжя терпить нелюдські знущання, знемагаючи від обстрілів. Російські вбивці з цинічною жорстокістю щодня безупинно поливають територію вогнем. Не інакше, як люто заздрять дбайливим господарям, які чепурять свої оселі, плекають садки. Заздрять і ненавидять їх!

МІСЦЕВИМ мешканцям, які не виїхали у безпечніші місця, доводиться по кілька годин на день ховатись у підвалах, аби вберегтися від ворожого вогню. Жителі Комишувахи, навчені підлою тактикою окупанта гатити по домівках цивільного населення, почувши сигнал тривоги, поспішають в укриття. Прицільними ударами загарбницьке військо вже розтрощило чимало житлових помешкань, пошкодило присадибні ділянки, приватний транспорт та техніку.

А в День захисту дітей селище здригнулось од невимовного болю: громада втратила школу зі столітньою історією, яка виховала цілі покоління сільської дітвори. Таким чином окупанти жорстоко і цинічно позбавили права на освіту та розвиток дітлахів Комишувахи. Всі пам’ятають, як раділи дорослі й малі, коли торік тут завершився капітальний ремонт. Для селищної дітлашні у НВК «Джерело» було створено сучасні умови для навчання і розвитку всебічних талантів та навичок. Школа, в якій навчалося 855 учнів і працювало 73 вчителі, була опорним закладом із чотирма філіями, із сучасними кабінетами хімії, біології, математики. Тут облаштували три комп’ютерні класи, встановили інтерактивні проєктори та дошки, відкрили три інклюзивні класи. Ошатний освітній заклад європейського рівня за лічені хвилини перетворився на руїну.

Люди у великому відчаї і тривозі полишають рідні домівки. Голова громади Юрій Карапетян констатує, що на кінець травня з понад тринадцяти тисяч жителів Комишуваської громади залишилося приблизно вісім тисяч, що становить 60 відсотків тутешнього населення. Найбільше евакуювалося з території Новояковлівського старостинського округу. З Комишувахи, Зарічного, Новояковлівки, Магдалинівки виїхало загалом 40 відсотків мешканців.

«Запорізькою Чорнобаївкою» називають місцеві село Новояковлівку, що в Комишуваській територіальній громаді. До війни тут мешкало майже 600 чоловік. Нині залишилось 70, переважно пенсіонери.

«Перший «приліт» тут стався 17 травня, — згадує один із мешканців. — А через тиждень було шість «прильотів» у мій двір, розбило гараж. Я дивом залишився живим. Воно як жахнуло, збило мене з ніг. Згодом прийшов до тями, у вухах дзвенить... Не можу зрозуміти, цілий я чи ні. Оклигав, бачу, що вікна, двері хати вибиті, потрощений шифер».

У Новояковлівці зруйновано десятки приватних будинків та дошкільний навчальний заклад «Калинка». Обстрілювали з «градів». На щастя, малечі в дитсадку не було. Місцевим журналістам, які, ризикуючи життям, дістаються небезпечних територій, тутешні жителі розповідають, що їхнє село окупанти обстрілюють регулярно. Люди ховаються по підвалах.

«Дуже страшно: чуємо — летить, чекаємо, коли та де воно приземлиться і чи пощастить залишитися неушкодженими. Як вибухає — весь підвал двигтить. Ми ночуємо в ньому третій місяць, тут і сусідка, і куми, і ще наші з вулиці. Коли бомбили, всі збігалися і молились. Чи багато людей виїхало? Так, дуже багато. Почали масово продавати корів…» — розповідає місцева мешканка Олександра.

«Під час одного з обстрілів постраждала наша свиня. Дорізала її та думаю — наступна, мабуть, моя черга. Коли гатять, бігаю у підвал до сусідки Шури, бо разом значно легше», — ділиться наболілим жителька Новояковлівки Тамара.

«Знайшла собі нову роботу, на кухні. Зарплату нам дають продуктами. В мене ж п’ятеро дітей», — каже Ірина. Жінка з дітьми ховається від обстрілів у підвалі сусідки. Під час вогневої атаки там збирається близько 15 односельців, половина з них — діти.

Під постійними ударами і вулиця неподалік. Місцеві жителі, подружжя Ірина та Анатолій, показують своє подвір’я, куди ворожі снаряди прилітали, за їхніми словами, щонайменше вісім разів. Вражають уяву наслідки обстрілів біля старого сільського цвинтаря.

Звісно, місцева влада настійливо закликає виїздити, і хто молодший, спритніший, той уже у прихистку. Та не всі в змозі виїхати. Люди, що звікували в селі, сподіваються на Божу милість та на Збройні сили рідної країни. Вони за них щоденно моляться. Моляться і чекають Перемоги. Так уже хочеться увечері вийти на подвір’я і спокійно довго-довго дивитися на зорі. Бо так яскраво, як удома, вони ніде не сяють.