Чекаємо на Перемогу

Розповідь знайомої, яка просила не називати її імені та назви населеного пункту, записала Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Не вірилося, що наш мальовничий і затишний колишній райцентр у Запорізькій області спіткає доля окупованого. Проте ворог зайшов на рідну землю в перші ж дні війни. Як і далекого 1941 року, агресор наступав із заходу. Страшні вибухи погнали людей у підвали багатоповерхівок і приватні погреби, вороги затято обстрілювали селище. На околицях вщент розбили кілька будинків, тож їх мешканці переселилися до родичів та знайомих.

НА КРАЮ нашого населеного пункту — напівзруйнована автозаправка, понівечені будівлі, в асфальті застряг снаряд... Будинки без вікон уже стали звичним явищем. У результаті артилерійських обстрілів селище три тижні залишалося без води, тривалий час не було електрики, виникли проблеми з газопостачанням.

Перші смерті місцевих, заподіяні окупантами ще на початку війни, стали справжнім шоком для всіх. Від осколкових поранень загинули чоловік і жінка. Ще одну жінку із сином скосила автоматна черга. Подейкують, що автівка не зупинилася на вимогу орків і від пострілів загорілася. Вижити пощастило лише водію.

Центром селища нескінченною колоною сунула військова техніка, за нею бензовози, тентовані вантажівки. У приміщенні райадміністрації окупанти відкрили комендатуру. В школах, училищі, на багатьох підприємствах хазяйнують тепер рашисти, «асвабадітєлі». На всіх дорогах, що ведуть із селища, — їхні блокпости.

У перші тижні окупації збиралися величезні черги за хлібом. У продмагах люди змітали з полиць сіль, крупи, сірники, а також цукор, вартість якого підскочила до 120 гривень за кілограм. Пенсіонери вистоювали багато годин у черзі до єдиного поштового відділення, сподіваючись отримати свою мізерну пенсію. Через два тижні цю будівлю все ж розгромили. Окупанти тим часом «вичистили» магазин ювелірних виробів, пограбували аптеки, інші торговельні заклади.

Ще з самого початку повномасштабного вторгнення орки силоміць відбирали в людей автомобілі на дизпальному. Для забезпечення власних потреб «друга армія світу» конфіскувала також маршрутки, шкільні автобуси, вантажівки, самоскиди підприємств і господарств. За словами агресорів, ними успішно проведена «зачистка» багатоквартирних будинків і приватних садиб. Тривають періодичні обшуки всіх приміщень, перевірка документів, вилучення матеріальних цінностей. Нишпорять усюди, лізуть у погреби, на горища, шукають мисливську зброю, набої.

Окупанти вселилися в квартири чи садиби заможних мешканців. Годі казати, що у закритих господарями помешканнях вибивали двері, вікна. Із приміщень, які сподобались рашистам та які розташовані поблизу так званої комендатури чи блокпоста, жителів просто виганяли. Вивезли з крамниць усю побутову техніку: холодильники, морозильні камери, пральні машини, телевізори, кондиціонери… Власники магазинів робили спроби скаржитися в «комендатуру», натомість чули відповіді: «Это сделали беспредельщики», — так окупанти називають бойовиків-сепаратистів із сусідніх недореспублік.

Місцевому населенню розповідають, що російські війська прийшли захищати їх від «бендер і Правого сектору». Над селищем пролітають гелікоптери, час від часу центром пересуваються колони бойової техніки. З перебоями працюють мобільний зв’язок, Інтернет, замість відключених ще в березні українських каналів транслюються російські з агресивною антиукраїнською пропагандою.

У травні неподалік селища та прилеглих сіл загарбники проводили «ученія», тому посівну фермери на свої страх і ризик завершили аж у червні. Сіяли ячмінь та соняшник, не всюди сходи підживлювали та обробляли проти шкідників. Вороги відбирають трактори, вантажівки, комбайни, пальне і зерно. Чимало фермерів, орендарів, ті, хто все життя був пов’язаний із сільським господарством, виїхали на Велику землю, — так ми тепер називаємо неокуповані території, а їхні поля заростають свиріпою та іншими бур’янами. Залишили рідні місця й багато молодих сімей із дітьми.

Гуманітарну допомогу окупаційна влада роздає тим, кого і до окупації обслуговував центр соціальної допомоги. Так намагаються домогтися лояльності та прихильності місцевих до представників «руского міра».

Люди терплять, сподіваються на визволення і пораються по господарству. Хоч і з запізненням, та посадили городи, навіть жителі багатоквартирних будинків узялися доглядати земельні ділянки родичів, знайомих, тих, хто виїхав на мирну територію. Жити треба далі й думати про наступні осінь, зиму.

Останнім часом дещо знизилася вартість продуктів, цукор можна купити «всього» за 60 гривень. Відкрилися продовольчі крамниці, кілька промислових, на ринку з’явилися російські медикаменти сумнівної якості.

Якщо зникне навіть той ненадійний мобільний зв’язок, Інтернет, то придбати товари можна буде тільки за готівку, якої ніде взяти. Та найстрашніше — зникне можливість спілкуватись із рідними, друзями з Великої землі. Тривога небезпідставна — у близькому до нас Мелітополі мобільний зв’язок відсутній.

Чекаємо обнадійливих новин. Перемоги. Молимось.