Розповіді з мережі

Читала й занотувала дописи Лариса ПИЛИПЕНКО.

У минулих випусках «Нашої пошти» ми друкували уривки з дописів, опублікованих у соціальних мережах людьми, розкиданих унаслідок війни по світах. Адже всім так бракує спілкування, а хочеться обмінятися думками, поплакати, а найдужче — порадіти. Добірка читачам сподобалась, тож пропонуємо нові дописи. Шукали позитив, бо негативу і так по вінця щодня, щогодини…

НЕЩОДАВНО я їхав з іспанською журналісткою в село Ягідне, що на Чернігівщині, й спитав її, чому вона не хоче написати щось про війну. Вона відповіла, що іспанці вже втомилися про це читати, а от історії людей, які після окупації почали відновлювати своє життя, про надану їм допомогу — це для них цікаво. Але ж так само й ми. Ми також хотіли б читати історії, як хтось долає труднощі після війни, про солідарність, дружбу і підтримку. Про винахідливі виходи зі складних ситуацій, порятунок і початок нового життя. Однак потрібно перемогти, тільки Перемога нам треба!

* * *

Учора зварила холодець, а сьогодні в мене варенички зі сметанкою. Хтось сумує, що не може на море податись. Та хай собі море без мене, у мене є корівка, яка і так не пустила б на відпочинок. Проте все застилає клята війна. Найбільше хочеться миру, Перемоги! Щоб не гинули наші найкращі хлопчики, синочки! А решта все наживне.

* * *

На запорізький шпиталь необхідно було дістати 100 спальних мішків. Це дуже багато. Але коли з’являється мрія і про неї чує Всесвіт, вона неодмінно здійснюється! І, наче фея, в житті з’явилася Поліна Флорова зі своєю чудовою командою і сказала, що може подарувати 100 спальників, які вони власноруч пошили. Хіба це не диво? Люди, ви — космос! Вся ця краса вже в госпіталі. Військові безмежно вдячні.

А тепер про мою улюблену Валентину Винниченко. Вона Богиня. Вчора ввечері я зателефонувала з проханням терміново сплести сітку на бусик, який вивозить поранених із фронту. Дівчата відразу сіли за роботу, і зранку сіточка-оберіг уже була готова. Як вас не любити, люди!

* * *

Роман Ратушний — великий Син, який загинув і за мого сина. Тема синів виймає мені душу (і дочок теж), але особливо — синів. І коли ми кажемо, що гинуть найкращі, я чую в цьому багато правди. Бо вони справді найкращі. Бо їхній вибір і їхня любов до України дає шанс іншим дітям жити.

* * *

Раптом ти стаєш такого віку, що гинуть фактично твої діти. Ти думаєш про те, чого не зробило твоє покоління задля того, аби цього не сталося. Не доробило. В 1990-х ми чомусь вирішили, що розвалили систему, але насправді ні. То була ціла мода на слово «система». Проте ця система має дуже конкретну назву — росія, і її імперське нутро досі жере наших дітей. Гадаю, після 1990-х у нас було багато комфортності, нездорової толерантності й віри в те, що все може бути предметом переговорів. Що можна домовитись із совістю, з собою і навіть з мос…ями.

* * *

Розумієте, коли бабці в зруйнованих селах печуть хліб у печах — у єдиній споруді, яка залишилась від хати, — і поправляють уламком старі пластикові гребінці у сивому волоссі (а могло б і в голову, кажуть з посмішкою); кутають хустинами голови та вуха своїх собачок-жучок, аби приглушити для них звуки вибухів, це значить, що ЇХНІЙ терор сіє вже не страх. ЇХНІЙ терор сіє вже просту і ясну ненависть — шарами, день у день, вона накопичується, як мул на дні теплих літніх ставків. Уже протягом другої сотні днів. А це дуже довго...