Розповіді з мережі

Читала й занотувала дописи Лариса ПИЛИПЕНКО.

«ЇДУ додому. Я не була там три місяці й три тижні й уже геть забула, як воно — відчиняти двері власної квартири власним ключем. Забула навіть про саме існування цього ключа.

Перетинаю потягом майже всю Україну — це тисяча кілометрів із заходу на схід. Прямую все ближче до воріт пекла, до безодні окупації, що починається за сорок — п’ятдесят кілометрів од мого дому. Бачу витягнуті жовті прямокутники соняшникових ланів — точно вперше за це літо. Попередніми роками вони здавались мені мальовничими, проте одноманітними. Тепер тріумфую від самого їхнього вигляду і подумки пригортаю до свого серця. На обріях розстелений наш прапор — жовті пшеничні поля під блакитним небом. Хіба буває ліпше поєднання кольорів?

Моя Україно, яка ж ти прекрасна навіть у своєму страшному горі. Мов пташка у пазурах оскаженілого хижака, ти героїчно б’єшся за свою свободу. Яка ж ти різна і яка однаково рідна... Ще трохи, і побачу Дніпро: невже на світі бувають такі широкі ріки? Потім ландшафт потроху стане рівнішим, степовим, і я буду вдома...»

«Київ чистий, без зайвих графіті і якийсь урочисто вмитий. Бачу, як кияни піднімають з асфальтівки чуже сміття і несуть у сміттєзбірник, на якому фарбою написано: «ЛЮТЬ!» Люди сконцентровані, більшість розмов про війну, волонтерство та лікарні. Багато хто не витримує війни: хтось втрачає зір, у когось «летять» зуби, болить серце, хребет, стрибає кров’яний тиск, «зриває» мозок. Так не повинно бути в час, коли весь світ розвивається і вигадує безліч новинок для комфортного життя. Нас вбивають ті, що ніколи не бачили комфорту, не жили в людських умовах, які дивуються вбиральням у хатах і дозатору мила. Ми називаємо їх орками. Увесь світ знає, що це росіяни. Вони крадуть наше життя і майбутнє. Але ми даємо відсіч».

«Коли досягаєш певної вікової межі, щонайменше думаєш про себе — просто дякуєш за кожний новий день, в якому були прості радості. Та душу постійно ятрить думка, що ми не спромоглися вберегти рідну країну, аби передати новим поколінням непорушною в її межах і на тому шляху, який веде у щасливе прийдешнє. Я не знаю, коли Україна загоїть усі рани, завдані ворогом, але певна, що її рани — від браку мізків у тієї частини населення, яка відцуралася свого родоводу, прийняла «какуюразніцу» і неприховано шкодить державі. А кому було оскомно від гасла «Армія. Мова. Віра», хай тепер тішаться, як чорт козеням. Боляче і соромно!»

«Добрий день, ми з маленького героїчного містечка Оріхів, того, що міцний горішок, місто-герой! Сьогодні нашим діточкам війни, героям нашого часу — міцним горішкам, які залишились у місті, де йде війна, надала гуманітарну допомогу Всеукраїнська Фундація Захисту прав дітей. Це заслуга і турбота Є.Б. Павлова та О.І. Штаудінгер. Велика подяка, низький уклін за доброчинність. Діти — наше майбутнє, з любов’ю в серці працюємо заради них. Захисту всім Господнього, все буде Україна!»

«Салют, Адо! Роговцева увірвалась у моє життя щемкою та незабутньою виставою «Варшавська мелодія». Я дивилась її десятки разів, знала напам’ять діалоги двох людей, які кохали одне одного і попри всю жорстокість життя чекали на зустріч. Оцю неможливість не любити всупереч перешкодам так досі ніхто в жодній виставі про кохання не зумів зіграти переконливіше. Мабуть, тому, що любов — то саме єство цієї української зірки, яка нещодавно відзначила ювілей. Кохання під час війни, серед суцільної ненависті та агресії… Вся країна бачила хлопчика у формі, курсанта військового ліцею, на параді на Хрещатику, який рукою віддавав честь воїнам — справжнім героям. Онук артистки стане офіцером у вільній, мирній і добре захищеній Україні. Запорука цьому — вона, Ада, та всі оці сини. Чиїсь сини у воєнній формі, що приходять до затишної квартири Ади Миколаївни в центрі Києва як до себе додому. Помитись, випрати одяг, а вона ще й випрасує, звично відмахнувшись від отого: «Ну навіщо ж прасувати в окопи?», — або пожартує: «Вважайте, що ви взяли мене в полон», — і усміхнеться своєю неймовірною усмішкою. Воістину народна, реальна героїня України!»

«Наша команда продовжує працювати, допомагаючи ЗСУ на запорізькому та донецькому напрямках. Віддали бійцям трохи великих сумок на 100 літрів кожна та бронежилетів. Хлопцям уже давно сподобалась якість, тому замовляють іще. Дякую дівчатам, які відшивають, їм приємно знати, що все знадобилось якнайкраще. Прибуло багато медичного обладнання: халати, маски, антисептик, ліки, різні аксесуари. Все без зволікань будемо відправляти у лікарню, ближче до фронту. Віддали тепловізор на Бахмут. Хлопець, який отримав, — реальна «машина cмертi». Війна не закінчиться завтра чи післязавтра. Я працюю, витрачаючи 90 відсотків свого часу на допомогу ЗСУ. Все інше — не важливо, бо тільки так можна перемогти. Ви маєте розуміти, що без вашої допомоги значно складніше. Допомагайте, як можете, повсякчас. Навіть коли смакуєте вранішньою кавою, думайте, чим можете бути корисними. Знайдіть у собі сили. Тільки разом — до Перемоги!»