Під затишним дахом

Василь ГОРВАТ.

Закарпатська область.

Війна прийшла на Закарпаття без вибухів і пожеж. Натомість донедавна малолюдні вулиці заповнили приїжджі. Незалежно від того, звідки їх прогнала війна, перші дні переселенці безцільно бродили, намагаючись позбутися гнітючої тривоги, адаптуватися до жорсткого сюрреалізму сьогодення...

У ВИНОГРАДОВІ біженців найбільше приваблював міський парк імені Перені з його виставковим залом «Імпасто».

— Із початком війни до нас приходило багато тих, кого сюди закинула доля, — розповідає адміністраторка залу Валентина Костьо. — Підприємці, педагоги, інженери, бухгалтери і, звичайно ж, ті, хто мав безпосередній стосунок до мистецтва. Вони цікавились пам’ятками історії, життям незнайомого їм містечка...

Зрештою назрів момент, коли Валентина Костьо вирішила організувати зустріч виноградівських митців із переселенцями. До цього спонукало й те, що художники, які приїхали з Донбасу, Слобожанщини, Києва, Миколаєва, висловлювали бажання діяти, а не сидіти склавши руки.

Прикметно, що більшість із переселенців досить швидко заговорили українською мовою, хоча все життя прожили в російськомовному середовищі.

— Йдучи на роботу, — веде далі пані Валентина, — мимоволі ловиш вуличні репліки. Від початку березня наше місто заполонила російська мова. Але потроху тло змінювалося. З одного боку, приїжджі звикали, а з іншого — свідомо переходили на українську, нехай подеколи й із суржиком.

Серед приїжджих вимушено опинилася і художниця Анастасія Худякова — викладачка муралізму (настінний живопис на архітектурних об’єктах) кафедри монументального живопису Харківської державної академії дизайну та мистецтв. Упродовж попередніх років вона створила десятки монументальних робіт у Харкові, Кропивницькому та Соледарі Донецької області. А в березні нинішнього на стіні 100-літнього виноградівського промислового корпусу Анастасія Худякова зобразила дівчину у вінку, що символізує Україну. Наступний мурал художниця присвятила нашим воїнам-захисникам. Ще один її проєкт з’явився у школі села Велика Копаня, де зосередилася значна кількість переселенців.

Тимчасовий прихисток у Виноградові знайшов і наставник Анастасії Худякової харків’янин Олег Омельченко — член Національної спілки художників України. Його роботи представлені на численних всеукраїнських і міжнародних виставках.

Війна увірвалася в життя подружжя Омельченків у відповідальний момент: вони чекали народження дитини.

— Я прокинувся 24 лютого о 5.20 від вибухів, — згадує Олег Вікторович, — заспокоюю дружину, а в самого серце гупає, як скажене, адже у наше життя прийшло найгірше, найстрашніше — війна.

Спочатку Омельченки ночували у підвалі, а потім перестали ховатися: збайдужіли до частої канонади артобстрілів. Життя перейшло у режим виживання: принести води, дістати продуктів чи ліків… Квартира подружжя розташована у районі, який починається на заході відомої нині на всю Україну Салтівки — житлового району, який ворог безжально розстрілює й досі. Найважче було витримати пронизливий гуркіт літаків. Треба було виїздити, насамперед задля дитини, яка ось-ось мала народитися. Але куди? В пригоді стала пропозиція виноградівського живописця Олександра Шандора, організатора довоєнних пленерів, на які він запрошував художників із Харкова.

Атмосфера Виноградова виявилася надзвичайно доброзичливою, навіть природа допомагала налаштуватися на позитив. Дуже швидко Олег Омельченко відчув, що йому не вистачає звичної роботи, звичного стилю життя. Тому знайомство з «Імпасто», зустрічі з місцевими художниками швидко переросли у творчу громадську діяльність. Зокрема, на базі виставкового залу з охочими почалися заняття зі скетчингу — створення рисунків і начерків людських фігур і облич. На заняття залюбки приходять і виноградівці, і переселенці. Дехто з них не тільки відчув інтерес до мистецтва, а й розпізнав у ньому своє покликання.

Що ж попереду? Віра в перемогу та швидке повернення до мирного Харкова. І нові мистецькі проєкти, які народяться під дахом виноградівського «Імпасто».