Рядки з мережі

Читала та нотувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

«ЯКИЙ би слід не залишала за собою війна, кохання їй не здолати ніколи. Підтвердження цьому — Юля та Сергій, які вирішили поєднати свої долі у такий нелегкий час. У пари спільна справа — вони кінологи й разом проходять службу на Київщині. Їхні собаки — Якудза та Чемпіон — вже у понад 10 випадках завадили перевезенню наркотиків і зброї. Радіємо за молодят, які мріють про велику сім’ю та хочуть створити базу для тренування чотирилапих, аби допомагати іншим навчати своїх улюбленців. Коли здобудемо Перемогу».

«Аж дихати боляче від новин… Гадають, що можуть так зламати наш дух?! Дуже помиляються, адже ми зціплюємо зуби та стискаємо кулаки, щоразу більше наливаючись люттю та огидою. Найстрашніше не тоді, коли люди плачуть, а коли сліз уже нема, є лише вогонь».

«Наш календар «Ветеринари у мистецтві 2022» прикрашає не одне приміщення ветеринарних установ, клінік, лабораторій, коледжів, інститутів, університетів, академій України. Кожен учасник видання представляє свою частинку України — місто чи село, де він народився або проживає, де працює чи працював. Де не було війни, повномасштабного вторгнення раzzеї, а був мир і його рідний куточок вільної України. Неймовірні історії, представлені у календарі 2022 року, якими діляться спеціалісти галузі, події, що їх пережили люди під час російської агресії, вселяють надію, що наступний календар «Ветеринари у мистецтві 2023» неодмінно відбудеться. Поза всякими сумнівами! Крокуємо далі. Все буде Україна!».

«Люблю читати всілякі, навіть примітивні, «розбірки» на ФБ. Чому? Бо коли в людей є час, натхнення і бажання на теревені, значить, вони в безпеці, в них є їжа, є чим обігрітися холодного сезону, є вільний час, вони мають принаймні базовий дохід — інакше витрачали б енергію на те, щоб заробити якусь копійку. Значить, їхні емоції не випалені сильними переживаннями у реальному житті. І чим більше таких людей у країні, тим спокійніше на душі».

«Харків — це щоночі лягати в ліжко, не маючи певності, що доживеш до ранку. Щоночі на місто летять смертоносні ракети С-300. Останнім часом одразу по вісім, приблизно о четвертій ранку. Найстрашніші перші секунди після вибуху. Я борюсь із диким бажанням спати і необхідністю встати та вийти бодай у коридор, подалі від вікон. Повітряна тривога лунає п’ять-сім разів на добу, тож треба або жити в підвалі, який на шостому місяці війни залишається не впорядкованим для тривалого там перебування, або виходити в коридор і молитися. Хоча б о клятій четвертій ранку, коли стовідсотково прилітає. Кілька моїх знайомих заводять будильник на 3.45, аби прокинутись під знайому мелодію, а не під звуки канонади. Я підхоплююся після першого вибуху, моя собака доберман біжить у ванну, я, напівсонна, плетусь за ним. Коли всі вісім відгримлять, передусім жалить болюча думка: куди прилетіло, що там із рідними? День минає традиційно: вирішення складних питань, важливі зустрічі, волонтерство, тривожні розмови. А настає вечір, лягаєш у ліжко і не знаєш, яка ракета націлена у твій дім і чи доживеш до ранку».

«Пекло. Саме таким одним-єдиним словом можна охарактеризувати бої на східному фронті. Хлопці та дівчата тримаються. За кожний метр української землі відправляються у пекло десятки рашистів. Але за кожний метр української землі віддають свої життя, на жаль, і наші воїни. Сьогодні ми звідти приїхали, аби дещо вирішити на «великій землі» й відразу повернутися назад. Там знаєш і бачиш, що твою роботу цінують та підтримують. Там кожен готовий прийти на допомогу одне одному. Тут усе інакше — багато фальші та ненависті, несприйняття обставин і нерозуміння. А найгірше — коли пишеш про фінансові потреби для забезпечення підрозділів оборони України, тебе сприймають як жебрака. Але! Якщо суспільство знову не запряжеться в допомогу, як було у лютому та березні, то вся подальша ситуація буде вельми сумною. Тож нумо знову до праці!».

«Лелеки, ймовірно, втратили гнізда після прильотів ворожих ракет у місцину поблизу Кропивницького. Впродовж тижня неприкаяні птахи кружляли над Старою Балашівкою. Місцеві люди, помітивши марні спроби неборак самотужки знайти житло, вирішили їм допомогти. Зварили з металу і закріпили каркас для майбутнього гнізда. Птахи неодмінно віддячать: спершу виведуть потомство, а потім усім, хто попросить, принесуть немовлят, адже добро завше повертається добром. Я в це вірю. Такі наші українці — ворога знищать і гніздо птахові намостять. Новина хороша, а це значить — ми живемо!»