Українці не святі, але ця війна — чистилище

Антон ДРОБОВИЧ,

голова Українського інституту національної пам’яті.

Нині багато говорять, що ми перебуваємо у відносно активній фазі війни вже восьмий рік, а в дуже активній, повномасштабній, — шостий місяць. Насправді ж російсько-українське протистояння триває століттями.

Я спробував сформулювати кілька уроків цієї тривалої війни, які очевидні вже сьогодні.

Урок 1. Росія не грає за правилами

НАЙПРОМОВИСТІШОЮ ознакою гарячої фази війни є нетерплячість і брутальна агресивність росії, яка скинула всілякі маски.

Росія тривалий час була регіональним лідером. Вона вимивала з країн колишнього радянського союзу еліту: модно було їздити на конференції в москву, працювати там на кращих порівняно з українськими зарплатах і не «напружуватися» з вивченням англійської (що необхідно, наприклад, для поїздки до Брюсселя, Варшави чи Берліна).

Кремль якийсь час грав у цю «м’яку силу», тобто намагався за правилами шахової партії стати більш привабливим місцем і позабирати собі еліти. Але в один момент «теоретики і практики в кремлі» вирішили перестати грати в шахи, скласти дошку і почати бити нею інших.

Відчуваючи, що не може грати в тонкі цивілізаційні ігри, у цю «м’яку силу», росія стала вдаватися до брутальної сили, як колись. Проте «як колись» не спрацювало — українці дали бій.

Тож тепер усе стало на свої місця. Речі називають своїми іменами, нетерплячість росії просто рве на частини всі зв’язки, зокрема культурні, які існували між українським і російським суспільствами завдяки сусідству та століттям спільних речей.

Зараз ми маємо покладатися виключно на себе. Росія витерла ноги не тільки об міжнародне право, а й об колективну систему безпеки. Мені чиновники польські кажуть: «Ми хоч у НАТО, але не знаємо, як вони встигнуть допомогти, якщо росія попре». Тобто треба розуміти, що певний час — 5-10 років — поки ми не створимо нової, розумної, хорошої, ефективної та відповідальної системи безпеки, нема ніякої надії на когось, окрім як на нас самих, і ще, можливо, на кількох нинішніх союзників. Це дуже страшна, але реалістична річ.

Ми повинні розуміти, як завдати непоправної шкоди ворогу, якщо він прийде вбивати. Бачимо, що таке може статися.

Урок 2. Держава важлива

ОЧЕВИДНО, що раніше ми часто критикували державу, зокрема через травматичний досвід радянського часу, і не вважали її своєю. Однак під час цієї війни ми чітко відчули: де є Українська держава — з усіма її недоліками — там безпечно.

Тільки-но пішла держава з Херсона, відразу почалися репресії. Тобто людей почали ламати через коліно, і вони відчули, що за свою державу треба повоювати. Вона у нас була як кривенька качечка, але все-таки качечка — корисний птах. І ми потрошки освоюємо свою державу.

Ми починаємо відчувати, що це не щось чуже й вороже, як у радянський час: те, що тебе вб’є, закатує, у ГУЛАГ відправить.

Тепер це щось своє, що тебе захищає. Вона помалу стає сильним лебедем.

Урок 3. Корупція має стати табу

ЗА ОСТАННІ місяці ми побачили чимало нових виявів корупції, які здавалися неможливими.

Кожний тероборонець знає історію, приміром, коли комусь прийшла допомога, яку на кордоні роздерибанили буцім дуже «патріотичні» митники-прикордонники. Або чиновники допомогу одержали, а вона чомусь досі на складах лежить.

Ще один приклад: коли визволили від окупантів напрямок, де Іванків, Володимирівка, Димер тощо, мені телефонували родичі, мовляв, ми навіть не знаємо, де отримувати допомогу.

Якісь люди отримали, бо мають знайомих у районному центрі. А решта, що позбавлена світла, Інтернету, телефону, про цю допомогу навіть не знає. Своїм розповіли, а тим, із ким погано дружать, — ні.

До корупції й так в Україні погане ставлення, а тепер воно просто нестерпне.

Ця війна показала: корупція, коли йдеться про життя чи смерть, викликає лише ненависть.

Гадаю, це буде чи не найбільшим післявоєнним запитом. Не позаздрю нікому, хто виявиться вплутаним у такі корупційні справи. Післявоєнне суспільство змете їх. Буде величезний запит на чесні руки.

Урок 4. Пам’ять повинна бути збережена

МИ цю війну пропускаємо через неймовірну кількість мистецьких речей. Створюється дуже багато пісень, карикатур, живопису, глибоких текстів, есе тощо. Це одна з форм переживання культурою подій, що відбуваються.

Дуже важливо зберегти все це та свідчення очевидців, бо вони зараз найсвіжіші. Згодом учасники подій (і навіть самі росіяни на допитах) так чітко про них не розкажуть. Крім того, у всіх зрештою з’явиться «правильна версія подій». Тому потрібно фіксувати все просто зараз.

Здається, що у сьогоденні матеріалу дуже багато, всі втомилися від інформаційного потоку, але це надзвичайно цінно для подальшого відтворення картини нашого часу.

Цього не зробили у Другу світову війну: мемуарів чесних не було, не було телебачення, не було можливості такої фіксації усних історій, як тепер, тому радянська влада все підчистила та піддала цензурі.

Ми неодмінно приймемо всі свідчення в архів усної історії, який ми відкрили торік, скажімо тих, у кого нині прокуратура збирає свідчення для міжнародних судів.

Однак паралельно необхідно записувати усні історії саме за історичною методологією. А також зберігати мистецтво — всі колекції, жарти, картинки треба фіксувати. Вони допомагають зберігати це значно на довше, ніж на 5 чи 10 років.

Хороша, добре збережена пісня прострілює крізь віки. Візьмімо «Червону калину» — переробку пісні ХVII століття, яка написана 1914 року. Подивіться, вона виринула зараз, у 2022-му.

«Червона калина» не мала такої популярності ще декілька місяців тому. Цей чесний, високоякісний культурний продукт пройшов через усі репресії, пригноблення, цензуру...

Усе, що ми зараз робимо: живопис, поезії, пісні, — так само «вистрілить». Це слід фіксувати й берегти.

Чим краще збережемо, тим довше триватиме, тим потужніше діятиме в нас імунітет від забуття.

Урок 5. Тоталітаризм — ніколи знов

ПОЧНУ з «найсвіжішого» — леніна. У Генічеську відновили пам’ятник леніну. Чому росія так хапається за цих «леніних» і «сталіних»? Бо тоталітаризм — дуже зручна форма, росії подобається.

Але ми з вами маємо засвоїти цей урок: ніколи знову не має бути тоталітаризму, ніколи знову — нехтування людьми! Навіть якщо ти «суперважливий» чиновник, ти повинен нормально говорити з надокучливим співгромадянином, тому що ти любиш і поважаєш людей.

Якщо навіть хтось дуже погано себе поводить, усе одно має бути мінімальний рівень людяності й поваги, нижче якого ніколи не опустишся незалежно від посади.

Тоталітаризм, перетворення людини на гвинтик, логіка підкорення всього державі, оце «все, как один, умрем, но…» — це дуже погана історія. Я вважаю, що людина — понад усе, а країна — для людини. Оце нам треба залізними, платиновими чи вольфрамовими літерами записати.

Наша історія, всі міністри, кабміни, верховні ради, всі органи влади — все для людини. Крапка.

Якщо воно не служить людині, то — «до побачення», бо закінчення буде, як завше, поганим: усе скотиться до тоталітаризму, повстання, революції, смертей, крові.

Держава є цінністю, дуже важливою, вона боронить народи від свавілля і зла, але вона служить людині — це її основне завдання. Не можна плутати мету із засобом.

Якщо держава не має у своїй «ДНК» мети служіння людині, то рано чи пізно вона зазнає колапсу і потягне за собою на дно багато людей. Це найбільший урок: тоталітаризм — ніколи знову!

Ніколи знову людина не повинна ставати тільки засобом.

Я певен, що ми переможемо. Ми будуватимемо Україну — чесну, доступну, красиву, яка надихне Європу стати ще чеснішою, мудрішою, красивішою, ніж вона є нині. Це найкраще, що може зробити людина, — побачити, допомогти комусь, стати кращою і у процесі, і в результаті.

Українці не святі, бо всякого бувало, є купа проблем та власних темних боків, але ця війна — чистилище.

Ми проходимо крізь чистилище, і кожен громадянин має шанс стати чеснішим. І, подібно до кожного громадянина, Україна як суспільство, як країна, як Європа може почати нове життя. Життя, в якому ми станемо трішки кращими, ближчими одне до одного й чутливішими.

Може, це звучить ідеалістично, але ідеалізм у розумних межах допомагає нам не втрачати орієнтирів, не забувати про абсолютні цінності.

Звісно, якщо ми будемо керуватися тільки ідеалізмом, то відірвемося від реальності. Але розумна межа між ідеалізмом і прагматизмом — це наш шанс.