Він знає, за кого воює

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

«Коли ми визволяємо якесь село, то я передусім відпускаю з прив’язі голодних собак», — каже «Льова», колишній офіцер поліції, а тепер командир роти тероборони.

ЧОЛОВІКОВІ шкода покинутих господарями тварин. А ще їхнє скавучання, гавкіт і виття вночі заважають чути дію ворожих мінометів та ствольної артилерії. «Виходом» військові називають пуск міни чи снаряда: здалеку лунає «бум!», а «приходом» — їх падіння поблизу із сухим звуком «ж-жа-х-х!». На те, аби сховатися в льоху чи підвалі, є лічені секунди. Отож собаче виття заважає вчасно зреагувати на небезпеку.

Зазвичай, коли чотирилапих сторожів полишених дворів відпускають, вони розбігаються хто куди в пошуках води та їжі. Лише одна з них ходила за «Льовою», наче прив’язана, бо виношувала цуценят і потребувала підтримки. Чоловік певний час підгодовував її, оберігав, а тепер доручив нам вивезти її в Харків, до волонтерів, які опікуються тваринами…

Незабаром «Льову» поранило внаслідок чергового штурму, контузило, він дістав кілька переломів. Куля увійшла в тіло над стегном, а вийшла зі спини над ниркою. Слава Богу, важливих органів не зачепила, тільки залишила по собі манюсінький червонувато-синій рубець. Та йому все ж пощастило, а його відважний побратим — головний сержант роти в тому бою загинув. «Льова» недовго пробув у госпіталі: «підлатавшись», знову вирушив на передову.

— Більшість хлопців у моїй роті мають або поранення, або контузії, а це свідчення того, що тероборона не тільки на блокпостах автівки перевіряє, — наголошує воїн.

У мирному житті «Льова» командував у Харкові поліцейським підрозділом. Коли почалась велика війна і в місті й довкола нього рвалися ворожі міни та снаряди, чоловік вирішив приєднатися до територіальної оборони. Рядовим, бо поліцейські звання не переводяться автоматично в тотожні армійські. Втім, уміння та навички, як кажуть, у мішку не сховаєш. «Льові» спершу доручили відділення, потім взвод, а тепер роту. Він, напевне, був єдиний у теробороні ротний у званні молодшого сержанта.

— Що я кажу хлопцям перед боєм? — перепитує мене «Льова». — Щоб вони пам’ятали про Бучу...

Утім, і в селі, де раніше стояв підрозділ, історій, що породжують лють до ворога й мотивують на захист і визволення рідної землі, чимало. Он на тому кутку, показує ротний, росіяни спалили в льохах шістьох осіб — чоловіків, жінок і навіть дитину. Доярок і тваринників нелюди начебто сприйняли за корегувальників вогню.

— А он у тій хаті жила молода сім’я, — веде далі «Льова». — Чоловіка забрали кудись, і про нього жодної звістки. Може, вивезли в Росію... Місцеві ж переконані, що розстріляли. Одинадцятеро чоловік із села просто зникли... Якби були живі, то бодай хтось об’явився б. Ми і по лісосмугах шукали, але тіл не знайшли.

Дмитра, жителя іншого кутка села, двічі погрожували розстріляти. Вперше після того, як наша артилерія вцілила по будинку, де розмістилися окупанти. Дмитро був одним із наймолодших чоловіків, які мешкали поруч, отож його запідозрили в корегуванні вогню. Від смерті врятував старенький кнопковий телефон: юнак переконав окупантів, що таким старим пристроєм він ніяк не міг передавати даних. Вдруге Дмитра збиралися вбити у підвалі. Російський лейтенант навіть пересмикнув затвор. І саме в ту мить до підвалу вскочив якийсь молодий солдат чужинської армії з криком: «Атака!». Окупанти вискочили на вулицю і вже не повернулися. За якийсь час наші визволили Дмитра та ще одного його односельця. Коли чоловіки вийшли на вулицю, з десяток ворожих бронемашин і танків горіли, пускаючи в небо чорний дим і смердючий чад.

Коли «Льова» розповідає такі історії, на обличчя цього зазвичай життєрадісного чоловіка лягає невимовний сум. Він знає, за що воює. А головне — за кого.

На фото автора: ротний «Льова».