Майстровитий рід Пасічників

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Могилів-Подільський район

Вінницької області.

Фото автора.

У придністровських селах Рівне та Нишівці на Вінниччині — справжній рай для бджіл. Схожа на карпатські краєвиди місцевість наповнена незліченною кількістю медоносних культур на полях, луках та в лісах і чистим, настояним на пахощах літа, аж дзвінким повітрям…
І серед цього унікального багатства природи трудяться майже п’ять десятків місцевих пасічників.

— ЯКЩО ж конкретніше, то 46 офіційно зареєстрованих фахівців та аматорів, які доглядають 1547 бджолосімей, — уточнює староста Рівненського старостинського округу Надія Миколаївна Чуплакова. — Це найбільша кількість серед усіх громад нашого колишнього Мурованокуриловецького району. Батько і син Микола та Володимир Пасічники — найкращі серед земляків.

Ця трудова династія заслуговує пера краєзнавця. Микола Пасічник — найстарший бджоляр у Рівненській громаді: у травні відзначив 77-ліття. Його батько-фронтовик Андрій прожив 84 роки і до останніх днів тримав вулики. Микола прихилився до своєї майбутньої професії ще в далекому післявоєнному дитинстві, допомагаючи зраненому на фінській війні татові доглядати комах.

— Найскладніше тоді було пережити зиму з тріскучими морозами і сильними снігопадами, — згадує пенсіонер. — Ще влітку плели солом’яні мати і обв’язували ними вулики-дуплянки. Адже найбільша біда для бджіл — пронизливий вітер. Рятували комах у погребах і спеціально викопаних ямах, куди зносили на зимівлю вулики. Іноді одному з них діставалась старезна фуфайка, бо ж усе доношували до латки на латці… Пам’ятаю, як тато казав: «Якщо бджоли дожили до Різдва Христового, доживуть вони і до Теплого Олекси». І сном і духом ніхто тоді не міг уявити, щоб узимку комахи робили обльоти. А оце зовсім недавно трапилося в нас таке диво — чи не кожного «плюсового» дня новий виліт… Дуже переживав, щоб не пропали бджоли. Слава Богу — не замерзли.

Дорога до професійного бджолярства у Миколи Пасічника була непростою. Після закінчення восьмого класу пас колгоспну худобу, був конюхом, відслужив в армії, а коли родич Гаврило Скакун, який завідував колгоспною пасікою, запропонував іти до нього помічником, то не відмовився. Закінчив однорічну школу бджолярів у Гуменному, а пізніше замінив Гаврила Федоровича на посаді. У ті роки пасіка приносила добрий дохід господарству. До комори завозили по тонні й більше меду, в південні області продавали щороку по 30-35 бджолопакетів. Потім пасіка стала зайвою, і вулики з комахами пустили з молотка… Як і багато іншого, надбаного працею не одного покоління людей.

Сьогодні Микола Пасічник доглядає 56 вуликів. А три роки тому їх була ціла сотня! Та чоловік захворів. «Думав, не виборсаюсь, але бджоли витягнули мене з безнадії, віддячили за турботу, — каже з нотками гордості чоловік. — А от без лівої ноги живу вже 43 роки… Повертався тоді з роботи на мотоциклі, і на могилівській трасі водій «запорожця» виїхав на зустрічну смугу. Зіткнення було такої сили, що мені вище коліна відірвало кінцівку…»

Окрім роботящих комах, підтримкою і втіхою Миколі Пасічнику є його син Володимир. Чоловік прийшов у ремесло батьковими слідами. Отож бджолярський трудовий стаж родини Пасічників наближається до півтораста років. «Нам, мабуть, на роду написано займатися цією «солодкою справою», бо ж і прізвище зобов’язує, — розмірковує 53-річний Володимир Миколайович. — Та й живемо ми в такому краї, де мед і справді під ногами. Гріх від Бога переступати через нього — це для нас і заробіток, і велике задоволення».

Пасічники завжди разом — і хату спільно будували, і сад садили, і вулики робили. Микола Андрійович навчив сина того, що сам знає. До того ж він ще й наставник багатьох сільських пасічників, ділиться мудрістю з кожним, хто до нього звертається. За це його поважають земляки. А Надія Чуплакова переконана: «Історію життя таких людей треба писати золотими літерами — саме такий слід вони по собі лишають. Дай Боже Миколі Андрійовичу, щоб і рої роїлися, і мед водився».

Про Пасічників у Рівненській громаді кажуть, що їхній рід обдарований іскрою Божою. Вони майстри на всі руки — столярують, хати будують. Дід Андрій умів мурувати з каміння особливі грубки й печі-лежанки, і його навички успадкували син та внук. Тож немає в довколишніх селах, мабуть, такого обійстя, до якого б Пасічники не доклали своїх рук. Микола Андрійович уже не береться за будівництво, а от Володя часом допомагає людям. «Тепер ми вже інші будматеріали використовуємо, робимо по-сучасному, добротно, щоб на все життя, — каже чоловік. — У нас газу немає, то справна кахельна грубка — велика підмога господарю. Я їх іще називаю «хатніми пам’ятниками», які мають зігрівати людей теплом десятки, а то й сотні літ.

…Після оглядин бджолиного господарства Микола Андрійович запросив до веранди скуштувати свіжого меду. Вже за столом він додав, що з висоти прожитих років не бачить себе і сина в житті ніким іншим, як пасічниками. Завдяки бджолам вони познайомилися з багатьма хорошими людьми, з якими товаришують. «А щодо цьогорічного медового ужинку, то через посуху він дещо менший, ніж торік, — зауважив Микола Андрійович. — Та вистачить і нам, і нашим захисникам, яким уже не раз відправляли солодкі дарунки. Головне — щоб мир повернувся в рідну Україну».