Така правдива, яскрава, як зоря на небосхилі

Лариса ПИЛИПЕНКО.

Скромний надгробок на Байковому цвинтарі, біля якого багато зелені і польові квіточки. Тут, поруч чоловіка, знайшла останній прихисток справді народна, талановита, поцілована Богом у тім’ячко велика актриса малих ролей Нонна Копержинська.

ВОНА створила яскраві сценічні образи, деякі репліки її героїнь не просто стали крилатими, а пішли у народ. Театр, а у долі він був лише один — столичний імені Івана Франка, був її домом, храмом, великою любов’ю і самим життям.

А дорога до храму стелилася нелегко. Народилася 1 травня 1920 року, жартувала, що в перервах між лекціями: її мати вагітною пішла на курси лікарів і відвідувала заняття до самих пологів. Коли дівчинці виповнилося два роки, помер її батько. Осиротіла родина разом зі скромними пожитками переїхала до міста Димитров на Донеччині. У крихітному будиночку для інженерно-технічного персоналу Гродівського рудника, серед сажі та кіптяви, довелося пережити на Донбасі голод 1933-го. Щоб прогодуватися, мати працювала в лікарні у дві зміни. «Голод допоміг опановувати акторські навички ще в дитинстві, — згадувала актриса. — Ходила по людях, просила милостиню. Та так жалібно вила, що мені всяко шматок хліба перепадав. Мати лаяла мене, іноді била. Але я-то знаю, що вона гнівалася на себе».

Вперше Нонна познайомилась із театром у сьомому класі. Якось до містечка завітала театральна трупа. Дівчинка так захопилася виставами, що навіть збиралася тікати з дому за театралами. Та ті їй пояснили, що слід вчитися. Поступово ті мрії відступили. Коли матір перевели на роботу до Києва, дівчина вступила на медико-фармацевтичний факультет. Навчалася, перші кілька іспитів склала на «відмінно».

Проте, як кажуть, долі своєї й конем не об’їдеш. Зупинилася якось Нонна під вікнами гуртожитку Київського театрального інституту, звідки линули репетиції студентів, і давня мрія заполонила з новою силою. Зі вступом усе склалося чудово, дівчину зарахували до першого курсу, її наставником став Амвросій Бучма. Проте закінчити навчання завадила війна. Мати померла, треба було будувати життя самостійно. Шлюб, розлучення, народження сина Євгена.

Після закінчення війни Нонна Копержинська повернулася до театрального інституту, де Амвросій Бучма улюбленицю зустрів із неприхованою радістю. Роль Палажки у п’єсі «Мартин Боруля» стала дипломною роботою студентки. 1946 року її зарахували до трупи Київського українського академічного театру імені Івана Франка, куди молоду актрису запросив сам головний режисер — Гнат Петрович Юра.

26-річна Нонна прийшла в найкращий український Театр, де панувала ціла плеяда талантів. На той час там служили Наталя Ужвій, Валентина Плотникова, Микола Яковченко, Михайло Задніпровський, Мар’ян Крушельницький, Борис Тягно, Борис Балабан, Віктор Івченко. І серед таких зірок молода артистка не загубилася, навпаки, засяяла яскраво.

У театрі пізнала і жіноче щастя — познайомилась із режисером Павлом Шкрьобою, який згодом став її другим чоловіком. Згодом народила сина Дмитра.

Після кожної вистави глядачі засипали актрису бурхливими оплесками. Знімалась вона і в кіно. Серед тодішнього покоління не було, напевне, людей, котрі не пам’ятали буфетницю Рогнеду Карпівну зі стрічки «Королева бензоколонки» або її Секлету Пилипівну Лимериху із фільму «За двома зайцями». У фільмографії видатної актриси понад 27 ролей, і в кожній вона неповторна. Тисячі радіослухачів вечорами припадали до репродукторів, де у традиційних трансляціях «Театр перед мікрофоном» звучав її неповторний, низький, виразно забарвлений голос.

За кількістю ролей вона ніколи не гналася, бо митцем була принциповим, безкомпромісним, говорила у вічі правду, не вміла догоджати улесливо. У Театрі імені Івана Франка Копержинську лагідно називали «мама Нонна» — за чуйність, готовність допомогти в скрутну хвилину. Вона була непересічною особистістю. Маючи власні переконання, актриса навідріз і не один раз відмовлялася вступати до комуністичної партії. Звання народної артистки Нонні Кронідівні присвоїли вже у поважному віці. Хоча народною вона була завжди і для кожного, хто поціновує справжнє мистецтво.

Ось які спогади про спільну роботу в театрі залишив Богдан Ступка: «Нонна Кронідівна була така правдива… Не знаю навіть, із чим це можна порівняти? Із Селеною, Місяцем, із Сонцем, зірками… Коли вона виходила на сцену, це була суцільна правда. На сцені цього домогтися дуже складно… Художній керівник театру Сергій Володимирович Данченко робив усім зауваження, навіть Наталі Михайлівні Ужвій. А Нонні Кронідівні — жодної ремарки. І вона його запитує: «Чому це мені ви нічого не сказали? Я що, така нездара, що навіть зауваження ви мені не даєте?». Сергій Володимирович засміявся та відповів: «Ні-ні, у вас усе гаразд, без зауваг».

Життям Нонні Кронідівні переважно доводилося йти колючою стернею. А осінь долі виявилась жорсткою й поготів. У лихі 1990-ті хтось із колег зауважив, мовляв, пенсіонери у трупі їдять чужий хліб. Копержинська жахливо образилася, грюкнула дверима. Розставання з театром сприйняла близько до серця, не пробачила, навіть коли дирекція пішла на відступну.

Усі негаразди, здається, сплелися в один тяжкий клубок. Після Чорнобильської трагедії не стало чоловіка. Востаннє Копержинську бачили біля труни її давньої подруги 1997-го. Тоді у немічній висохлій жіночці мало хто впізнав велику актрису, яка полонила зі сцени, дарувала позитив. А вона вже була невиліковно хвора. 10 черня 1999-го Нонни Копержинської не стало.

Пам’ять про талановиту людину не щезає безслідно. Вона у ролях, спогадах, в історії театру, де на сцені віддавала серце людям. І зосталося її прощальне, таке зворушливе слово: «Моє покоління пережило дві голодовки, колективізацію, постійно траплялися якісь дефіцити… Прикро, коли сьогодні ми відчуваємо дефіцит доброти, сердечності, порядності, розуміння людського горя, бажання піти назустріч, допомогти іншому. Який це страшний дефіцит». Як пересторога живим. Слухати і пам’ятати.