Кохання перемагає

Катерина ЗВОНАРЕНКО.

Війна загострює почуття кохання, вірності, особливо у тих, хто встиг пізнати їх до нинішніх чорних буднів, де змішані світанки і пітьма, де кожна мить може стати останньою під небом, яке обіцяло стільки щастя.

ПРИКОРДОННИК Дмитро Зоря з Павлівки, що в Калинівському районі на Вінниччині, дістався рідних країв, відлучившись від охорони державного кордону, щоб поєднати долю з коханою. І все відбувалось, як у кінострічці: зовсім недавно він був під мінометним обстрілом, і от — в обіймах коханої та із обручкою на безіменному пальці. Обраницю Дмитра звуть Вікторія, вона родом із Житомирщини. А познайомились молодята під час службового відрядження Дмитра. Пропозицію руки і серця сержант прикордонних військ України зробив іще у січні, заручини вирішили відкласти на кращі часи, проте плани молодої пари жорстко перекреслила війна.

Дмитро Зоря служить у прикордонних військах майже два роки: після строкової служби працював на кордоні зі Словаччиною неподалік Ужгорода. За тиждень до початку повномасштабної війни Дмитро перейшов на службу до Могилева-Подільського. Тут же його застав початок російського вторгнення.

— Нас викликали до частини десь о пів на п’яту ранку. Всі зрозуміли, що сталося. Потім колеги повідомили, що ворог наступає, зокрема і з території Білорусі, — згадує перші години агресії Дмитро. — Вікторія тоді саме була вдома на Житомирщині, мала йти на роботу. Мене огорнув страх за кохану, адже рашисти були за лічені десятки кілометрів од неї та її рідних. На щастя, все минулось, і того ж дня Віка зуміла дістатись Павлівки.

Після 10 днів перебування у повному напруженні в частині у Могилеві-Подільському Дмитра та його побратимів спершу відправили до Одеської області, а останні два з половиною місяці він боронить український кордон в одній із деокупованих областей, де вкрай небезпечно, бо неподалік кордон ворожої країни.

Дмитро Зоря розповідає, що служба на кордоні із росією багато чому його вчить та вже змінила його систему цінностей:

— Коли бачиш смерть побратима, коли міна вибухає за п’ять метрів од тебе, починаєш гостро розуміти, наскільки дорогими є мирне небо та люди, які тебе підтримують. Для мене найважливішим фактором стійкості було і залишається розуміння того, що я роблю, чому я це роблю і для кого я це роблю. Дорогою до наших позицій ми проїхали майже всю Сумську та Чернігівську області, бачили знищені вщент будинки, чули розповіді про зламані людські долі, і ми не хочемо, щоб ця орда рухалась у глиб країни. Треба назавжди вимести її з нашого життя. Коли думаю про те, що вдома на мене чекають дружина, батьки, мої найрідніші люди, друзі, відчуваю їхні любов та підтримку, розумію, що ми з побратимами робимо важливу справу, — каже Дмитро.

Молодята назавжди запам’ятають щасливу мить, що поєднала їхні долі, трепетно й ніжно нестимуть життям свої почуття.