Боротьба за український урожай

Пітер ШМІГЕЛЬ.

Миколаївська область.

ТОВ «Агрофірма Корнацьких» займається рослинництвом у Кривоозерському та Первомайському районах Миколаївської області, має у власності невеликий комбікормовий завод і три зерноочищувальні комплекси. Компанія також розвиває свинарство, а ще конярство, звірівництво і рибництво.

В агрофірмі побував австралійський журналіст Пітер Шмігель. Своїми враженнями від побаченого і почутого він поділився на сторінках найстарішої української англомовної
щотижневої газети Кyiv Рost.

БОГДАН Вітвіцький обрав кар’єру своєї мрії, коли прийшов в український агробізнес у віці 20 років. Він дуже розумна і амбітна молода людина, справжня знахідка для динамічного аграрного сектору України.

Здавалося, все йшло за планом, коли Богдан став директором ТОВ «Агрофірма Корнацьких» («АФК»), яка за 25 років своєї діяльності вийшла на рівень виробництва близько 65 тис. тонн зернових та олійних за рік.

Проте повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило практично все для Богдана та його молодої сім’ї, а також для його роботодавця — родини Корнацьких. Тепер і менеджер, і власники агрофірми турбуються не лише про реалізацію зі складів підприємства врожаю з 16 тисяч гектарів.

Коли Богдан не на роботі, він разом із засновниками агрофірми виконує обов’язки у місцевому підрозділі територіальної оборони.

Агрофірма Корнацьких, як і увесь український агробізнес, також перебуває на лінії зітк-нення з російською стратегією, в якій москва використовує продовольство та енергію як зброю.

Під час мого візиту до «АФК» на Миколаївщині, у центрально-південній частині країни, Аркадій Корнацький — засновник агрофірми, народний депутат України VIII скликання та екскандидат у президенти — розповів мені про ситуацію, що склалася.

За словами Корнацького, від початку повномасштабного вторгнення не тільки різко зросли ціни на пальне та все інше, що потрібне для сільськогосподарських робіт, а й виник дефіцит — дизельного пального, запчастин, добрив та решти. Витрати «АФК» та інших виробників як мінімум подвоїлись, а ціни на зерно знизилися вдвічі-втричі. І навіть за такими низькими цінами його неможливо продати.

Проте фермери — люди стійкі! Цього не відняти ні у самого Аркадія Корнацького, ні у менеджерів агрофірми. Землеробському бізнесу не звикати до дедалі зростаючих витрат на пальне, на брак його постачання та інших труднощів, але війна загострила ці проблеми до критичного рівня.

Утім, є ще один не підконтрольний Корнацькому та іншим сільгоспвиробникам фактор, який ставить під загрозу не лише життєздатність агробізнесу — а це пшениця, кукурудза, ріпак, соняшник, свинина та городні овочі, — а й усього вітчизняного агросектору…

Російська окупація, цілеспрямована блокада українських портів та знищення логістичної інфраструктури, припинення експорту сільськогосподарської продукції, ймовірно, призведуть до глобальної продовольчої кризи та зростання світових цін упродовж наступних трьох місяців — ключового періоду для врожаю у Північній півкулі.

Кризовий координатор ООН із відповідних питань цього тижня сказав канадським ЗМІ: «Ціни в усьому світі зростуть на 17%. Ми прогнозуємо нестачу продовольства в багатьох частинах світу, особливо на Африканському континенті та в густонаселених країнах, де пшениця є основним харчовим продуктом».

Аркадій Корнацький вважає, що Україна може нагодувати як мінімум пів світу. Він є автором законопроєкту про обіг земель сільгосппризначення, вкрай потрібного і селянам, і державі, який, однак, не влаштовує корупціонерів і саме тому не приймається, як він стверджує. Також він є автором концепції Сільської політики України, зокрема, вигадав і створив пілотний проєкт Модуль-хліва-свинарника для селянського двору, який успішно діє в селі Кумари Первомайського району.

Корнацький вірить в інновації та вважає, що глобальна продовольча спроможність починається з дій на місцях. Він переконаний, що Україні потрібна Сільська політика, а пріоритетом державної аграрної політики має бути не тільки гарантування сталого розвитку вітчизняного агробізнесу, а й підтримка тих, хто від нього залежить. Тобто селян — таких, як 320 працівників сімейної фірми Корнацьких.

«На відміну від агровиробників більшості зарубіжних країн ми ніколи не мали доступної фінансової підтримки. Якщо у воєнний період у цих питаннях не станеться змін на краще, а також якщо в Україні врешті-решт не почне діяти верховенство права, то українського агробізнесу не залишиться. За цих обставин путін може досягнути однієї зі своїх цілей — геноциду», — вважає Корнацький.

Український уряд і Президент Зеленський нещодавно оголошували про запровадження безвідсоткових кредитів для агробізнесу. Агрофірма теж подала заявку, але не отримала позитивної відповіді.

«Раніше ми ніколи не зверталися по кредити, це вперше за 25 років. Коштів на посівну кампанію не залишилось, тому що заощадження були передані для потреб оборони, а продати зерно і виручити за нього кошти було неможливо», — каже власник компанії.

З огляду на війну та складну політичну й економічну ситуацію керівникам фірми довелося пристосовуватися до нових реалій. Одним із таких кроків стало призупинення інвестицій в розбудову компанії, зокрема у будівництво житла для селян та великого зберігально-переробного комплексу», — повідав Аркадій Корнацький.

Тим часом Богдан Вітвіцький ділиться планами створення наземного сховища зерна в «рукавах», яке вміщуватиме близько 30 тис. тонн майбутнього врожаю пшениці на термін до пів року. Так фірма намагається подолати поточний період нестабільності.

Ми відвідуємо село, де Аркадій Корнацький починав свою трудову діяльність як колгоспник. Потім він зробив успішну юридичну та бізнес-кар’єру, працюючи в Москві. Фінансові можливості дозволили йому викупити колгосп у рідному селі після здобуття Україною незалежності та перетворити його на успішне підприємство.

Агрофірма скористалася своїми матеріально-технічними можливостями для участі в обороні, допомагаючи ЗСУ і створивши за власний кошт місцевий підрозділ територіальної оборони.

Біля місцевої церкви, ремонт якої фінансує Аркадій Корнацький, ми виходимо на невеличку галявину за головною брамою.

«Під час ремонту кілька місяців тому ми знайшли людські останки в неглибоких могилах уздовж цієї лінії огорожі, — розповідає Аркадій. — Ці люди померли внаслідок голодомору українців у 1930-х роках за Йосипа Сталіна, їх хоронили, ледь присипавши землею. Проте село тоді вижило. Тепер його знову знищують, але воно знову виживе — як і Україна».

Через російське вторгнення ми втратили 25% посівних площ. Однак чиновники певні, що внутрішні потреби можна задовольнити, адже велика кількість внутрішніх переселенців та зовнішня міграція зумовили зниження внутрішнього попиту. Але це мало тішить як вітчизняних виробників, котрі перебувають під тиском, так і африканські країни, що імпортують близько 20% пшениці з України.

Перед війною Корнацький розпочав утілювати екологічний проєкт із днопоглиблення та очищення річки Буг, що протікає через їхнє село.

«Такі речі не відбуваються самі по собі. Ніхто, крім нас, не подбає про землю, на якій живемо. Ми зобов’язані піклуватися про свою землю і захищати її. Для цього ми тут», — переконаний Аркадій Корнацький.