Справжнє обличчя «дружби народів»

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

На північній околиці Харкова є один із найохайніших мікрорайонів міста. Точніше, був до широкомасштабного вторг­нення. Сьогодні від нього живого місця не лишилося. У одному з розташованих там будинків крізь велике провалля, утворене внаслідок ворожого обстрілу, видно вигорілі людські помешкання, а на частині уцілілої зовнішньої стіни напис — «Дружби народів, 225». Це моторошний символ справжнього російсько-українського «братерства».

ВЖЕ за незалежної України на зазначеній вулиці було відкрито нову школу. Російську. Це потім її перевели на українську мову навчання. Заклад здобув слави найкращої гімназії на всю Північну Салтівку. Зі світлими класами, обладнаними сучасними засобами для навчання, басейном. Після численних російських обстрілів у школі не залишилось жодного вцілілого вікна.

Напевне, ми не з тими дружили. А чи й мали вони до нас братні, приязні почуття? Відповіддю на це запитання є батуринська різанина. Після того як Іван Мазепа підтримав шведського короля Карла XII, Петро І наказав стерти з лиця землі столицю гетьмана. Історики стверджують, що було знищено близько 20 тисяч жителів Батурина. Не пошкодували ні старих, ні малих. Козаків розіп’яли, хрести встановили на плоти і пустили по річках, аби нажахати мешканців інших сіл і міст. Археологи, які розкопували давні руїни перед створенням там національного музею-заповідника, знаходили дитячі черепи, розрубані московськими шаблями.

Москва завше присилала апокаліптичного «князя жаху», аби «умиротворити» волелюбних українців. Це було і в часи, коли вона намагалася задушити в зародку народження Української держави, і в подальшому, влаштувавши три голодомори. Почитайте виступи московського більшовицького ставленика Менделя Хатаєвича, одного з організаторів голоду 1933 року. Він не лише вихваляється тим, що зламано хребет «націоналістичному селянству», а й наголошує: правління червоних має бути страшним. Українство нищили і у Другій світовій, пускаючи вперед тисячі неозброєних «чорносвитників», примусово набраних польовими військкоматами, на форсування Дніпра. «По трупах можна було переходити притоки Славутича», — розповідав мені фронтовик Василь Омелянович Гриценко.

Сьогодні цей жах північні орди несуть в Україну, обстрілюючи наші міста. Кадебістська нечисть влаштовує привселюдно, майже у прямому ефірі, страти українців: підірвана в’язниця з «азовцями» в Оленівці, зняті на відео та опубліковані криваві знущання і вбивство полоненого, аби підірвати дух нашого війська. Напевне, московити сподіваються на капітуляцію. Але ми стоїмо.

Мета росіян — зробити українців рабами. А для цього їм потрібно було стерти з пам’яті справжню історію нашої «дружби», переписати її так, аби масові вбивства співвітчизників та рідних ми вважали благом. Та ще й дякували «старшому брату». А тому, коли українські педагоги на окупованих територіях відмовляються співпрацювати із загарбниками, з росії присилають своїх учителів. Там добре засвоїли слова Бісмарка: «Війни виграють не солдати, а священники і педагоги».

«Історикам» із глухих чуваських, мордовських чи дагестанських сіл обіцяють платню в розмірі 2900 доларів, тоді як середньомісячна зарплата в тих регіонах у чотири рази менша. А тут ще й приємний клімат, фрукти, море... І вже читаєш у соціальних мережах мрії дружин московитських учителів про «домік с садіком» у багатій Україні. Хтось мріє задешево купити тут квартиру, а хтось — отримати задарма житло вбитих патріотів. Достоту, як 1933 року, коли Донбас та інші області України заселили привезеними з півночі «асвабадітєлямі». Під них і школи переробляли з українських на російські. Звісно, вчителі-окупанти виховуватимуть дітей у дусі московського, путінсько-гебістського розуміння «дружби народів», де українцям немає місця.

А що ж чекає на наших педагогів, які відмовляються співпрацювати із загарбниками? Один з ідеологів рускомірства пропонує виселяти їх із помешкань, згадати про «старий доб­рий ГУЛАГ», а особливо непокірних розстрілювати.

Ну, як завжди. В дусі «дружби народів».