На межі зіткнення і поза нею

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Межівського району Дніпропетровської області, як і більшості колишніх «малих», у результаті реформи фактично вже не існує. Однак для всього населення регіону він так і залишається у статусі особливого. Через те, що слугує межею, яка розділяє Придніпровський край і сусідній Донбас. Тут закінчується степова зона України і починається Донецький кряж.

— НАМ сам Бог велів не залишатися осторонь, — стверджує лідер межівських фермерів і приватних землевласників Петро Ляхович. — Ранком 24 лютого без вагань прийняли рішення негайно створити власну територіальну оборону. Одного дня вистачило, аби набрати із селян перший загін добровольців. Так у складі 51-го озброєного «багнета» і виникла рота захисту Межівського району. Ми самі постачали бійцям продукти, будівельні матеріали для захисних споруд, пальне. Наші лави постійно поповнювалися новими воїнами, тож селяни знали, що вони не залишаться покинутими напризволяще за жодних обставин…

Петру Ляховичу та ще трьом його побратимам-фермерам за 60 років. Цих «дідів» називають золотим фондом територіальної оборони. Завдяки їхній організації фермери надавали свою техніку, а селяни забезпечували теплими речами, готували їжу для зарахованих на службу. Так тривало майже три місяці, поки загони оборони не стали повноцінними підрозділами Збройних сил України — сформовану межівцями боєздатну роту відрядили на передову.

—Тих, кому за 60, не взяли на службу, — веде далі Петро Васильович. — Тож ми виокремились у волонтерський осередок, раз на тиждень навідуємося до наших ополченців на фронті. Поміч і тепер їм не зайва. Зібрали гроші на два тепловізори.

Петро Ляхович ділиться своїми враженнями від поїздок на фронт. Не може збагнути цих «рускіх»: українські воїни кладуть їх мало не покосами, а вони все лізуть і лізуть. Хоча які там «рускіє» — путін посилає як гарматне м’ясо вихідців із Бурятії, Башкортостану, Калмикії, Мордовії, Чечні. Заради чого вони гинуть?

Не менше турбують фермера Ляховича і «домашні» справи. Окупанти завдали нашим селам чимало лиха. Врожаї пшениці та ячменю в колишньому Межівському районі оптимізму не вселяють. Проте значно гірше, що ні вирощеного цього року, ні збереженого з торішніх ужинків не продати. А якщо й беруть, то пропонують жалюгідні копійки. Нема за що купити солярки, аби у полі працювати. Чи вдасться нині посіяти озимий хліб?

— Уряд начебто виділив для аграріїв сім мільярдів гривень під нуль відсотків, — каже Петро Васильович. — Але в нас до малих і середніх аграріїв та фермерів жодної копійки не дійшло. Не сумніваюся, що пільгові позички знову, як це ведеться вже не перший рік, потрапили великим землевласникам та агрохолдингам. А ми на межі виживання. І не тільки ми, а й селяни — приватні землевласники, паї яких орендуємо. Хіба такий стан справ сприяє розвитку українського села?

Болить у Петра Ляховича, знаного з діда-прадіда хлібороба, душа і серце через те, що переживають нині селяни Дніпропетровщини. Хоча на її території ще не ступала вража нога, та вже понад місяць із сусідніх Херсонської та Запорізької областей рашисти-терористи обстрілюють околиці Кривого Рогу, села Зеленодольської, Апостолівської та Широківської громад. Затято і зухвало гатять по сільських домівках, школах, дитсадках, лікарнях, господарських спорудах чи просто по полях, спалюючи вирощене на них. Мінери зне­шкодили вже мало не три десятки мін, розкиданих унаслідок залпів «Ураганів». Ракети поцілили також у село Кошове Широківської ОТГ і надовго пошкодили лінію електропередачі. Окупаційні війська нещадно розстрілюють села Велика Костромка, Мар’янське, Новосеменівка, Апостолове.

А віднедавна б’ють із лівого берега Каховського моря, з-під стін Запорізької атомної електростанції, що в Енергодарі, по правому, поціляючи у Нікополь і селище Червоногригорівка. За ніч близько ста снарядів прилітає до мирних жителів. Це геноцид, якому ще не було рівного у світі. Такому ніколи не буде прощення!

Глава Нікопольської військової державної адміністрації Євген Євтушенко стверджує, що окупанти планували вже давно захопити Нікополь і все правобережжя. Якби їм удалося створити тут плацдарм для збору армії, то мали б шанси дійти до Запоріжжя і Дніпра. Цього не вийшло, тож тепер казяться-лютують.

Та більш-менш безпечними деякі села району все ж лишаються. Йдеться про Мирівську, Томаківську, Першотравенську громади, куди очільники райцентру Нікополь і Нікопольського району радять тимчасово переселитися мешканцям обстрілюваних сіл. Далеко виїжджати не треба. До того ж вороги вже відчули нашу стійкість: у Межовій сільський люд не злякався, з перших днів війни став на захист своєї землі. У Нікополі теж не збираються поступатися попри неприховано злісний терор.

— У нас є і буде своя держава, — підводить риску Євген Євтушенко. — На неї напали, але ми готові давати гідну відсіч. Нас не здолати!