Визволення: справжнє, а не кіношне

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Фото Олексія Ярового (на 1-й стор.).

Опівночі мій товариш, який воює неподалік Харкова, пише: «Куп’янськ наш», — а вже вранці ми прямуємо в бік Оскола, на березі якого простяглося місто.

ЧИМ БЛИЖЧЕ до Куп’янська, тим більше бачимо попаленої техніки русні з позначкою «Z». А це означає, що наші просуваються із запеклими боями, а не так, як розповідають по телевізору: росіяни тікають з усіх ніг, а українці просто женуться за ними. Словом, тут не кіношна війна, а справжня. Наближаючись до Куп’янська, тим більше це відчуваєш. Просто перед стелою з назвою міста — розбитий опорний пункт ворога, а поруч, на узбіччі, лежить убитий «визволитель» зі смугастою «георгіївською» стрічкою на шиї. Напевне, ідейний, але це не допомогло йому вижити.

Наші воїни також гинуть. У Харкові на Алеї Слави до широкомасштабного вторгнення було три ряди поховань, а тепер їх дев’ять. Над кожною могилою синьо-жовтий стяг. Українці шанують полеглих героїв, натомість окупанти, відступаючи, кидають своїх край доріг на чужій землі. Їх не шукають, не просять віддати тіла…

Над містом сірі хмари, сіється осінній дощ, перемішаний із димом. Артилерія не вгаває: «приходи», «виходи», свист мін, розриви... Навіть тренованому вухові не розрізнити, хто стріляє — наші чи вороги, які окопалися за Осколом. Річ у тому, що є два Куп’янськи — місто, райцентр, і смт Куп’янськ-Вузловий за річкою, котре було окуповане у перші дні вторгнення. Звідти, з однойменної залізничної станції, росіяни доставляли техніку і набої до Ізюма, Балаклії та на сусідню Луганщину. І хоча ворог поки що утримує вузол, проте переправляти вантажі з рф уже не може, бо все під нашим прицілом. Утім, гатити з того боку не припиняють, і від цього в Куп’янську, який на початках уцілів, чимало руйнувань.

Мій товариш Валерій, колишній підприємець, дивом прорвавсь у ще не остигле від боїв місто. Його рідний населений пункт потрапив під окупацію, він ледве звідти вибрався, але в евакуації не сидів склавши руки, вимагаючи до себе особливого ставлення як до переселенця, а взявся рятувати людей. Займається цим досі. Десятки, а може, й сотні українців чоловік вивіз своїм авто. Тепер із визволеного Куп’янська Валерій хоче переправити в безпечну зону родича воїна. Місто ще не зачистили, та й під обстрілами ворожої артилерії жити там небезпечно. Без зв’язку та адреси знайти того чоловіка — все одно що шукати голку в копиці сіна. Однак Валерій завдяки якомусь чуттю виявив підвал, у якому ховався той, кого він має урятувати.

«Боже, як я вас чекав», — каже зі сльозами на очах чоловік, котрий перебув пів року окупації, щодня боячись, що по нього прийдуть. Коли він трішки оговтується, то розповідає, чого довелося зазнати людям. Перші кілька тижнів росіяни намагалися вдавати із себе «вєжлівих зелених чоловічків». А потім почалося: викрадення громадських активістів, учасників АТО, загалом проукраїнськи налаштованих громадян за наводкою зрадників. Катування, розстріли... Грабунки стали масовим явищем, а гуманітарна допомога роздавалася тільки колабораціоністам. Серед таких і поліцейські, і чиновники...

Тим часом до Куп’янська, який іще кілька днів тому був під окупантами, з Балаклії та довколишніх сіл наїхало чимало колабораціоністів різного штибу й калібру. Зазвичай це люди хитрі, зі звірячим чуттям щодо того, як прилаштуватися на хлібне місце. Як же вони прорахувалися? Чи не тому, що вірили: Росія, мовляв, прийшла назавжди. А тепер зрадники жаліються — як же ж добре їм було: паспорти російські одержали й жили вже за московитськими законами, витрачали свої срібняки, тобто рублі... Тепер ці гроші нікому не потрібні. В Балаклії, Куп’янську та навколишніх селах росіяни покинули навіть привезених із мордору вчителів(!), що мали забивати нашим дітям голови імперським непотребом… Наші зараз розмірковують, як із ними вчинити. Як на мене, це такі ж окупанти, що приїхали знищувати нас духовно — аби в майбутніх поколіннях і згадки про українців не лишилося. Тож гадаю, що примусові роботи з відбудови українських зруйнованих міст і сіл стануть для цих горе-педагогів гарним уроком. Стосовно наших іуд, то нехай блукають по неозорих просторах немитої росії...

Надвечір, аби встигнути до початку комендантської години, ми поверталися до Харкова. Назустріч нам ішли колони на Куп’янськ — пікапи, самохідки, танки... Ми радісно махали руками воїнам із закіптюженими обличчями, вони вітали нас навзаєм. Відчувалося, що ці хлопці не втратять перемоги, підмурівок якої побудовано на великій крові й котру ще потрібно вивершити.

Наші бійці визволили й Ізюм, де ворог накопичив найбільше військ. Тепер десятки танків — не старих, а останніх зразків, дісталися ЗСУ. Але ж і втрати які… За офіційними даними, понад тисяча ізюмців загинула. Серед них і волонтери, котрі лісовими дорогами вивозили містян (і моїх родичів також) з окупації. Цих героїчних людей розстріляли... Довго не була відома доля мого товариша — патріота, краєзнавця Леоніда Щибрі. Доходили чутки, що він дістав поранення, що до нього приходили — напевне, за наводкою зрадників, пограбували... На щастя, чоловік вижив, хоч зазнав жахіть окупації.

Наші увійшли до Вовчанська, що неподалік російського Шебекиного, визволили Козачу Лопань на кордоні, Гоптівку, де пропускний пункт, через який місцеві й не тільки їздили колись у Бєлгород. Однак обстріли Харкова тривають. Нещодавно ракети влучили по ТЕЦ: фантастичного вигляду рожева заграва двічі освітила місто. Харків’яни сиділи без електрики кілька годин, дотепер перебої мають місце. Завдано ракетний удар по Лозовій, яка межує з Дніпропетровщиною, — зруйновано школу, дитсадки.

Ворог продовжує вбивати. Ця війна ще не скоро закінчиться. Тут або ми, або вони...