«Такими, як раніше, вже не будемо»

Любов ПОПОВИЧ.

м. Кропивницький.

Тетяна Бесіда з онуком Матвієм вірять у нашу перемогу і в Україну.

ДЛЯ ТЕТЯНИ Бесіди та її чоловіка, які мешкали у селищі Нью-Йорк Торецької міської територіальної громади Донецької області, війна з росією триває уже вісім років.

— Це для більшості українців її відлік почався з 24 лютого, а для нас — із червня 2014-го. Коли російські військові увійшли на територію області, українські чинили їм опір. У нашому селищі зав’язався жорстокий бій. Ми майже тиждень сиділи у підвалі і не виходили на вулицю. Було дуже страшно. Ось тоді вперше зрозуміли, що таке війна — жахлива і невмолима, зовсім інша, ніж ми про неї читали у книжках і бачили в кінофільмах, — пригадує Тетяна Бесіда.

Жінка каже, попри пережитий страх тоді не наважилися покинути рідну домівку. Селище залишилося на території, підконтрольній Україні, але зовсім близько біля лінії так званого розмежування, а насправді фронту.

— З наших вікон було видно «ДНР». Майже щодня чули і бачили обстріли, інколи долітало і до нас. Але ми звикли до цього, загалом у нас було все гаразд — нормально функціонували підприємства, магазини, школи, заклади культури. Нам добре жилося в Україні. Але 24 лютого здригнулися від моторошної звістки — війна. Із завмиранням серця стежили за новинами — що відбувається на Київщині, в Чернігові, Сумах. Було зрозуміло, що ворог, який за крок від нас, піде у наступ. Так і сталося. З кожним днем дедалі більше сіл і містечок нашої області захоплювали окупанти. Поводилися як варвари: грабували, розстрілювали людей просто на вулицях. Донька із зятем та дітьми одразу виїхала до Кропивницького до подруги, яка допомогла знайти житло. А ми з чоловіком лишилися, бо моя 83-річна мама навідріз відмовилася полишати Нью-Йорк. Сподівалися, що найгірше нас омине. Аж до 28 квітня… — скрушно розповідає жінка.

Того дня російські окупанти завдали ракетного удару по селищу. Кілька людей загинуло, багато отримали поранення, вибухами зруйнувало підприємство і будинки цілого житлового кварталу. Після цього Тетяна Бесіда вирішила тікати від війни. Це рішення далося їй дуже важко, бо мама так і не погодилась виїхати, мовляв, прийму долю ту, яка судилася. За нею зараз доглядає сусідка, яка теж не схотіла покинути своє обійстя.

Тетяна із чоловіком зібрали речі у кілька валіз, узяли трьох собак і поїхали у Кропивницький до доньки.

— Поки добиралися, у Кропивницькому добрі люди нам уже знайшли житло, зустріли дуже тепло, допомогли з усім необхідним, — продовжує співрозмовниця. — Ми добре облаштувалися. Місто дуже затишне, з гарною старовинною архітектурою. Люди привітні і чуйні. Але як би добре тут не було — серце не на місці від хвилювання за своїх рідних, за свою домівку.

Про повернення додому жінка думає постійно, але коли це станеться, каже, одному Богу відомо. Зараз жити у селах і містах Донецької області неможливо. Там майже повністю зруйнована інфраструктура, немає газу, води, електрики. Щодня жінка телефонує рідним і знайомим, які ще лишаються у Нью-Йорку, розпитує, як вони тримаються. Звістки засмучують.

— У селищі залишилося ледве з тисячу жителів, а раніше було понад 12 тисяч. На моїй вулиці вціліло зо три будинки, решта розбиті. Душа болить за рідний дім, — бідкається жінка.

Тетяна Бесіда вірить, що її селище і всі окуповані території України звільнять. Вважає, зруйновані житло, міста і села відбудують, головне, щоб люди були живі, щоб не гинули наші військові. Вона свято у це вірить, а поки будує життя зі своєю родиною в новому місті.

— Оптимізму не втрачаємо, — з надією каже пані Тетяна. — Це хибна думка, що більшість населення у Донецькій області хотіли приєднатися до росії. У селах живуть люди з проукраїнською позицією, хоч розмовляють на суржику, але ж українською! У всіх була робота, люди планували своє життя. Молодь мала перспективи вчитися і заробляти. Те, що селищу Нью-Йорк торік повернули його історичну назву, — свідомий вибір його жителів. Переважна більшість підтримала це рішення! Хіба це не свідчить про справжні настрої людей? До цього воно 70 років мало радянську назву Новгородське. Звісно, були й противники цього, але тепер практично всім стало зрозуміло, що росіяни несуть нам тільки біль, горе, сльози, руїну. Ми переживемо цю війну, але такими, як раніше, вже ніколи не будемо.

Тетяна Бесіда дуже сумує за рідним домом, але переконана — рано чи пізно всі війни закінчуються. А життєвих сил їй додає мама:

— Вона каже: «Я пережила війну з німецькими фашистами, хоч і була дитиною, переживу з російськими». Дуже хочу, щоб мамина віра у перемогу справдилася. Вона підтримує і наш дух. Не знаю, коли зможу обійняти її, але дуже цього хочу і сподіваюсь, що це станеться дуже скоро. Вірю в наші Збройні сили і в Україну!