Недитяче обличчя війни Леонід ЛОГВИНЕНКО. Харківська область. «Дякую вам за хліб», — каже Діма волонтерам, і моє серце стискається від болю. Поки їдемо селами Дворічанської громади Куп’янського району зі Стародуба до Колодяжного, у мене з голови не йде цей хлопчик, який разом із братом зустрів волонтерів біля хвіртки словами: «А можна ще хлібинку?». Я думаю про те, що як це так: скоро мине перша чверть ХХІ століття, а хлоп’я радіє не цукеркам чи морозиву, навіть не планшетові з відеогрою, а звичайному буханцю... Окраєць хліба БРАТИ живуть із дідом та бабою, пенсіонерами, у яких проблеми зі здоров’ям. Допомоги чекати нізвідки… Мати, до речі, мешкає десь у Харкові, та їхати до неї хлопці не хочуть. Від Стародуба до кордону з Росією рукою подати, і Дмитрик у свої десять розуміє, що війна після визволення наших територій не скінчиться. Тож у разі, якщо доведеться евакуйовуватися, просить забрати його з братом до рідної тітки. Коли ми на початку жовтня возили гуманітарну допомогу, деокуповані села існували без світла й газу. У таких умовах млинців чи якогось коржа ще можна зготувати, а от щоб спекти паляничку, потрібно мати або духовку, або піч. Однак печі у зв’язку з суцільною газифікацією селяни свого часу повикидали... Тож зрозуміло, чому для Дмитрика найбільші ласощі — свіжий окраєць. Окрім хліба насущного, не вистачає духовного. Школи в довколишніх селах у перших числах жовтня не працювали. У Харкові чи за кордоном діти навчаються дистанційно. А тут ні світла, ні Інтернету. — Під час окупації ми ходили в школу чотири дні, — розповідає сусід Дмитра Сашко, — а відколи ті (це він про окупантів. — Авт.) дременули, сидимо без науки. Прагнуть убити майбутнє ВЖЕ стали крилатими слова про те, що «у війни не жіноче обличчя». Але ж і не дитяче! Коли ворог цілиться по цивільній інфраструктурі чи по хатах пересічних людей, то йому байдуже, чиє життя може обірвати артилерійський набій. Вражає німим болем світлина, яка облетіла перші сторінки світових видань і потрапила в усі теленовини: батько тримає руку вбитого на автобусній зупинці в Харкові сина і молиться над його мертвим тілом... Маємо офіційну інформацію: станом на ранок 23 жовтня внаслідок війни загинули 430 дітей, 820 дістали поранення різного ступеня важкості. «Ці цифри не остаточні, оскільки триває робота з їх встановлення в місцях ведення активних бойових дій, на тимчасово окупованих та визволених територіях», — пояснили в Офісі генпрокурора. Через війну пошкоджено 2663 заклади освіти. З них 326 зруйновано повністю, і близько 200 з цього числа — на Харківщині. В окремо взятій Золочівській громаді, що межує з рф, не вціліло жодної школи — ні в місті, ні в селах. Iмперії потрібні яничари МОСКОВИТИ до цієї війни готувалися ретельно. І насамперед вони відточували зброю інформаційну, розраховану на вбивство як дорослих душ, так і дитячих. До цієї думки спонукають величезні банери, розвішані по всіх містах і селах щойно звільненої від окупантів території. Одне з гасел, виведене на триколорі, що зустрічає при в’їзді в Ківшарівку: «Мы с Россией один народ». Якщо цілодобово втовкмачувати псевдоісторичну маячню в голови людей, то де гарантія, що хтось не скаже: «І справді...» А діти з їхніми ще не сформованими поглядами? Окупанти намагаються перетворити маленьких українців на яничарів із перших днів війни. Напевне, аби в майбутньому вони не дізналися, чиїх батьків діти. Зі шкільних і публічних бібліотек вилучають і спалюють українські підручники та художню літературу. В Балаклійській громаді лише в одному закладі знищили близько півтори тисячі книжок. У Куп’янському районі дітей змушували топтати не тільки український національний прапор, а й портрет Шевченка, і казати на камеру, яка знімала це блюзнірство, що наш Кобзар нацист. До цього не додумалися ні гітлерівці, ні більшовики. Це зомбування — як вірус, котрий можна підхопити за одну мить, а лікувати доведеться довго. Напевне, потрібна буде психологічна реабілітація і дітям, яких вивезли нібито на відпочинок під Геленджик. За кілька місяців їм там так промиють мізки, не сумнівайтеся, що спробуй потім поставити їх на місце. Батьки кажуть — вони хотіли, щоб їхні кровиночки перебули у безпечнішому та ситнішому місці. А тепер, аби повернути дитину додому, потрібно їхати в рф, і ще не відомо, чим така поїздка завершиться. Відомо, що з окупованих територій Харківщини вивезли близько 200 дітей. Справжньої цифри не знає ніхто. Фізик-ядерник у мирному житті, а тепер командир саперного підрозділу Леонід Онищенко спілкувався з жителями щойно визволеного невеличкого села, з якого забрали в росію чимало дітей. — У мене склалася думка, що тут діє якась спеціальна програма окупантів, — каже він. — Уже гриміло, росіяни кидали коло Ізюма техніку і зброю, але не забували вивозити дітей… Фото автора. |