Рядки з мережі

Читала і занотовувала

 Лариса ПИЛИПЕНКО.

«У ШКОЛІ села Юрівка, що на Вінниччині, відкрили меморіальну дошку моїй доньці захисниці України, снайперу-розвідниці 131-ї ОРБ Ользі Гранецькій.

Велика материнська вдячність директору школи Аллі Залюбівській, класному керівникові Олені Степанюк, кожному вчителю і працівникові цього навчального закладу за ініціативу, за фінансові внески на виготовлення, встановлення і відкриття Дошки пам’яті. Щиро дякую махнівському сільському голові Павлу Кузьмінському, старості села Володимирові Кравчуку і їхнім колективам за постійну допомогу і підтримку. Безмежно вдячна доньчиним побратимам Євгену Герасименку, Максиму Циганському, Вадиму Барановському, які попри зайнятість приїхали і вшанували пам’ять Олі.

Щиро дякую Олиним посестрам Юлії Щербань, Олені Куклі, депутату Вінницької міської ради Олені Верлан-Кульшенко за турботу і допомогу.

Сердечно вклоняюсь усім вам, дорогі мої земляки-юрівці, всім, хто вшанував мою дитину молитвами, словами вдячності, прекрасними квітами».

* * *

«Побувавши за кордоном, ми все частіше порівнюємо Західну Європу й Україну. Так, усюди є свої плюси та мінуси. Але коли люди кажуть: «Як добре ми жили до війни», — вони мають на увазі не зовсім це. В Європі чудово бути туристом або місцевим жителем. Хоча й у місцевих є власні проблеми. Але не біженцем. І навіть не емігрантом. До війни у нас з року в рік, потроху, надто повільно, як нам здавалося тоді, життя змінювалося на краще. Ми жили спокійно, не голодували, розвивались. А що тепер? Від страху, від бомб, рятуючи дітей, люди виїхали за кордон. І кажуть, сидячи в європейському затишку: «Як добре ми жили до війни!» Бо без роботи в Європі не проживеш. Допомоги і пільги не покривають усіх витрат. А роботу українцям пропонують найпримітивнішу. Прибиральниці, пакувальниці... А до війни ці жінки були юристами, вчителями, лікарями. Винайняти житло важко й дорого. Багато хто живе у своєрідних «гуртожитках» для біженців або в одній квартирі чи навіть кімнаті з чужими людьми. І так далі... То коли вони жили краще: зараз у Європі чи до війни в Україні? Все, звичайно, пізнається у порівнянні: до війни ми жили добре, як господарі у своїй власній країні!»

* * *

«І життя, і сльози і любов. Мабуть, саме ці три слова, визначальні для серця кожного, найкраще характеризують почуття, настрій і внутрішню душевну атмосферу, які я пережила на гранд-концерті, присвяченому відкриттю 83-го сезону в нашій найкращій Запорізькій обласній філармонії.

Навіть виснажливе виття повітряної тривоги не змогло здолати і заглушити Музику. Прекрасні виступи артистів, голоси, що проникають до самого серця, і така різна музика: лірично-класична, задумлива і весела, жартівлива і така рідна українська. Концерт зігрів мою зболілу душу. А його завершення набуло такої високої патріотичної сили, що, здавалось, в якусь мить серце на витримає, розірветься від всеохопного почуття любові до своєї країни і люті до ворогів, і єдності, вершин якої ми всі з вами разом досягли: «Україна — це ми!» Ще ніколи з такою пронизливістю я це не відчувала».

* * *

«Розумію, що життя триває і потрібно радіти кожній миті, але рекомендації психологів: «Не треба зациклюватись на війні», — дехто зрозумів аж занадто буквально. Вам так не здається? Звичайно, радійте, танцюйте, їжте, живіть і насолоджуйтесь життям, але робіть це тихіше. Майте повагу до тих, кому зараз дуже болить. Бо поки бігаєте на біговій доріжці, тисячі матерів щодня бігають на могили своїх дітей. Тим, хто щойно прийшов із поминок, де їв коливо, зовсім не цікаво, яку страву ви сьогодні дегустували в сусідньому ресторані та який вона мала вигляд. Скільки ще людей має загинути, щоб прокинулась людяність у тих, в кого вона ще й досі спить?»