• Бувальщина

Останнє кохання

Зоя ШМАТОК.

— ТАТУ, не сором мене. Нащо тобі ця коза? — сердився син, коли останнього разу приїздив до села зі столиці. — Водишся з нею днями. А користь яка?

— Молоко цілюще, Вітю.

— Я вам із мамою надсилатиму щомісяця по тисячі гривень — купуйте. Скільки ти ноги битимеш за цією білою відьмою?

«Це Снігурка — біла відьма? Е-е, сину, не знаєш ти нічого», — подумав Григорій Федорович, але нічого не сказав. Хіба таке розповісти можна? Ще б другу якомусь, ровеснику. Але ж і той може не сприйняти.

Береже він Снігурку як зіницю ока. Народилася та дві зими тому, якраз напередодні Нового року. Біленька, пухнаста. Назвав Снігуркою. Слухняна, тиха. У сусідів кози мекають, кричать, летять світ за очі, а його — тільки господаря знає. Дружині Насті він Снігурку не довіряє. І пасе сам, і доїть. Найбільше Григорію подобається гуляти з кізкою біля річки, подалі від дому. Візьме маленький стільчик, сяде в лозах. Снігурка пасеться, а Григорій роздивляється все навколо. Йому видно, а його — ні. Вигідна позиція. Все бачить і чує. Майже щодня вусатий мотоцикліст зупиняється на стежці та чекає пишногруду Юльку. Вона завжди спізнюється, оглядається, щоб, бува, чоловік не біг слідом, падає в коляску. Тоді летять кудись у гущавину, подалі від річки і доріг.

— Тьху! — спльовує Григорій. — Їй-богу, якби з’явився в цей момент Юльчин благовірний Сашко, вказав би пучкою, куди подалися ці навіжені.

І кізка бачить, і хазяїн, як часто під вербою пиячать «ділові» люди. Яких тільки розмов не наслухаєшся.

— Мовчи, Снігурко, — наказує Григорій.

Коза мовчить. Інша вже вискочила б і пішла до компанії, а їй господар дорожчий.

Та найбільша насолода для Григорія Федоровича, коли прибігає купатися русява Світланка. Хіба вона здогадується, що в цих місцях за нею хтось може спостерігати? Ніжиться на сонці, грається з водою русалкою. Як вийде на берег, у Григорія пересихає в горлі. Він боїться поворухнутися, щоб не налякати богиню.

Світланка — сама ніжність. Дивився б і дивився. Навіть Снігурка переставала в ці хвилини їсти гілочки і дивилася в бік дівчини.

Щодня Григорій Федорович ховався у лозах, прикривши лисину зеленим капелюхом. Де ще таке диво побачиш? Хіба що по телевізору. Ні, там не такі. Світланка справжня, неповторна. Здається, тільки руки простягни, й вона твоя.

Снігурка щоразу мовчки спостерігала за купальницею. Та одного разу чомусь не витримала і штовхнула ріжками Григорія Федоровича в спину: чому, мовляв, сидиш, спіши до неї...

Від несподіванки пастух полетів зі стільчика наперед й опинився на роздоллі перед русалкою, що вийшла з води.

Що тут було! Дівчина впізнала дядька Грицька і його козу, що вибігла слідом. Почала верещати. Григорій Федорович ніяк не міг збагнути, що сталося, забув і про капелюха, очей від Світланки не відводив.

Замість того щоб прикритися рушником, роздягнена красуня вперіщила ним дядька Грицька. Снігурка, відчувши, що їй теж таке буде, заходилася тікати. Втік і господар.

...Снігурку він продав. У лози не ходить. Та й Світланка в тому місці не купається. Вітьок щомісяця надсилає гроші. Настя чуже молоко п’є, а Грицько не може.

Часто журиться за Снігуркою. Та ще більше за Світланою і молодістю.