• На життєвих перехрестях

На стільчику під фікусом…

Ганна БОЙЧУК.

Запорізька область.

До вівторка вони нічого не боялися, і на думку не спадало, що можуть розлучитись. Усякого було на віку двох сусідочок, та вони шукали втіхи одна в одній, то й долали усі придибенції — сльозою, сумом, добрим іскристим гумором. Федорівна і Прокопівна — останні мешканки вулиці Вишневої в їхньому рідному Садовому — були позитивним талісманом цього Богом забутого села.

КОЛИСЬ їхньою вулицею котилися дзвінкі весільні кортежі, гучні входини в нові толокою споруджені оселі. Немов змагалися хати одна з одною, хвалились веселими фіранками на вікнах, народинами, відтак весіллями дітей і онуками.

Ніна Федорівна прийшла на Вишневу молодою вчителькою, яку привіз у село вдатний парубок, механізатор Степан. Ольга Прокопівна — бойова завідувачка молочної ферми, красуня із запальним сміхом, вроду якої зумів підкорити бригадир Ілля. Вони були сусідами, такими дружними, що в селі не знайдеш рідніших душ. Непомітно літа промайнули їхньою Вишневою. В роботі, клопотах. Ніна зі Степаном мали синочка Максима, душу в нього переливали, леліяли, пестили, голубили. Хотіли іще сестричку малому, але не склалося, то вся любов належала єдиному мазунчику. Ользі й Іллі Бог не дав дитятка, то й вони свого похресника при кожній нагоді обдаровували ласкою й дарунками.

Не зогляділися Ніна з Олею, як стали між людей Федорівною і Прокопівною — в селі з повагою їх так називали, цінували за працю й приязну вдачу. Ось уже й сивина посріблила волосся, пішли в інші світи чоловіки — спершу Нінин Степан, не встигла «швидка» їхніми дорогами, щоб урятувати від інфаркту. Іллю з’їла невиліковна хвороба.

Залишилися вікувати подружки вдвох, кожна у своїй хаті, але разом. Навідувався до матері Максим із родиною: дружиною Наталею і донечкою Олесею. Приїздили зазвичай у відпустку, в річці покупатися, фруктами поласувати. Федорівна з Прокопівною розквітали у щасливих клопотах догодити молодим.

Біди не чекай, сама прийде — підмітили мудрі. Війни Садове теж не чекало. Огорнуті лютневим спокоєм кілька хат на Вишневій здригнулися від самої звістки про люту небезпеку. Новини наздоганяли, одна від одної страшніші. Про катування людей на окупованих територіях, про бомбардування вже близьких сіл. Уже й перше смертоносне залізо знайшли на городах їхнього села.

Прокопівна цю розмову почала першою, знала, що Ніні не під силу самій на неї зважитися.

— Максим тебе кличе вже не вперше, я ж знаю, — мовила до подруги. — Ти погоджуйся, він переживає, це твоя родина. Не оглядайся на мене, судилася мені самотня старість, не твоя в тому провина. Пересидиш у дітей, а там розвидниться, супостата виб’ють, повернешся. Я, скільки сил стане, і за хатою догляну, й Сірка годуватиму.

Поплакали у той вівторок, довго засиділися. Зібрала Федорівна валізку, свого скарбу небагато, більше гостинців сільських — відро горіхів, варення вишневого, полуничного кілька слоїків. Картоплі й моркви — не докупишся в місті. Смальцю і шкварок на засмажку до картоплі. Квашених яблук, їх так полюбляв синок. Увечері перед від’їздом обійшла обійстя, немов прощалася з кожним деревом, із кущами троянд, що без неї чекатимуть квітня, глибоко заховала сльози, втішивши себе, що їде до рідних людей і, можливо, не надовго. Викупала Муркота — котик несамовито верещав, не розуміючи несподіваної наруги. «Не везти ж тебе такого в пилюці після твоїх пригод у городі», — втішала. А Сіркові з вибаченням пояснила, що ніяк не може взяти його у місто, залишить на Прокопівну.

Максим, побачивши коробку з котом, категорично заперечив, мовляв, у Олесі алергія. Прокопівна, уздрівши сльози на очах подруги, заспокійливо обняла: догляну, житиме, як вареник у сметані. А Ніна всю дорогу тамувала тугу за теплим рудим красенем Муркотом, якого виростила із беззахисного кошенятка, підібраного біля сільського магазину. Хотілося розказати синові, що так хотіла мати при собі в ці тривожні дні часточку дорогого теплого минулого, але той всю дорогу мовчав, заглибившись у своє.

Нове життя Федорівни складалось якось сутужно. Дні скрипіли, як незмащене колесо від воза. Їй ніхто не дорікав, не відчувала неприязні. Завжди в доступі холодильник, жінка й сама поповнювала його, не нахлібниця ж у дітей, мала пенсію. Але за плечима витала і холодила байдужість до її існування в синовій оселі. Стелили жінці в Олесиній кімнаті крісло-розкладайку, яку зранку складали, тож прилягти їй удень було ніде. Не у вітальні ж на дивані, де завжди хтось дивився телевізор, допізна засиджувалися з фільмами. Внучка то за уроками, то у смартфоні. Спробувала якось поговорити з дівчинкою, але розмова не клеїлася. А якось застала дівчинку, яка щасливо щебетала по телефону, а при появі бабусі різко замовкла, і зрозуміла Федорівна — зайва.

Речі, які привезла з дому, так і залишалися нерозібраними, ніхто не запропонував їй жодної полички в шафі, сама попросити соромилась. Невістка була несхожа на ту милу і привітну Наталю, яка приїздила в село. Суха і стримана, вона ставилася до свекрухи, мов до знайомої, з якою випадково зустрілися на вокзалі. Та й Максим… Він сторонився матері, уникав дивитися їй в очі, ніяково казав: «Ти спитай у Наталі».

Якось, щоб розтопити кригу відчуження, Ніна взялася приготувати сімейний обід. Коли залишилася вдома сама, заходилася поратися на кухні, з настроєм наварила борщу з реберцями, запекла у духовці курку, наліпила вареників. Передчувала сімейне свято, бо ж і їли тут кожен сам по собі і коли кому заманеться, здебільшого з тарілкою перед комп’ютером чи телевізором. Але і цього разу не вдалося зібрати їх разом, а син тихенько сказав матері, що у Наталки, мовляв, фітнес і особлива дієта, у нього — жовчний і алохол, а Олеся до таких «пундиків» не звикла.

Єдиним місцем, де Федорівна почувалася затишно, був стільчик під крислатим фікусом, що тулився до книжкової шафи. Там вона сиділа перед сном, слухаючи новини, які долинали з телевізора. Іноді й удень, коли хотілося подрімати. Часом брала книжку, але не читалося. Фікус ховав її від родини, якій Федорівна не хотіла набридати своєю присутністю. Він нагадував їй розлогу яблуню в їхньому саду, де чоловік прилаштував гойдалку маленькому сину… Під фікусом до неї приходили спогади її буденного, але, тепер розуміла, такого щасливого життя. Смакувала його, перебираючи в пам’яті й молодість, і синове дитинство, його юність, немов хотіла зачепитися за вузлик, що муляв, не давав спокою…

…В село, де вже щосили біснувалася війна, Федорівна поверталася, як уже зовсім стемніло. Віддала добру частку пенсії перевізникам, яких знайшла на базарі. Хлопці дивувалися: люди за гроші рвуться ви­їхати з небезпеки, а вона в саме пекло. А жіночка йшла, не відчуваючи страху, і усміхалася: на Вишневій світиться єдине тепле віконце, і вона знає, чиє воно.