Бджоли в евакуації

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

 Фото автора.

Козача Лопань – на самісінькому кордоні з росією. Саме сюди, де й після визволення все ще тривожно, ми їхали забирати бджіл. Тут пахне яблуками, якими встелена земля під старезними деревами. Через цей яблучний дух не пробивається навіть сморід згарищ, залишених нинішньою війною.

ЗА Козачою Лопанню, що належить до Дергачівської громади, аж до держкордону сіл нема. Хіба Гоптівка, але це радше просто контрольно-пропускний пункт, та залізнична станція — крайня від рф, за якою луки з різнотрав’ям, байраки, лісочки... Коли навесні й на початку літа все це цвіте, то природа навколо Козачої Лопані стає раєм для трудящих комах. Отож у довоєнні часи харківські пасічники (а їхня асоціація була чи не найпотужнішою в Україні) вивозили свої вулики сюди на медозбір. Ще донедавна тут перетинали кордон за всіма міжнародними правилами... Та 24 лютого сусіди вдерлися на нашу землю, як злочинці.

Колись вони підозріло і зверхньо позирали на нас, мовляв, коли вже ті «хохли» набавляться у свою незалежність і приєднаються до такої «вєлікой» росії. А ми нізащо — хотіли жити мирно, але самостійно. Другим етапом заманювання в недоімперію була показуха, аби запевнити українців, що вони бідні й відсталі, натомість росіяни — попереду планети всієї. Для цього в Бєлгороді свого часу зареєстрували багатющий «Газпром», який платив податки до місцевого бюджету. То були космічні гроші, за які ще наприкінці 1990-х повністю газифікували область, провінційний університет перетворили на сучасне студмістечко, побудували дороги... Щоправда, люди з критичним мисленням бачили, що сусідня Курська область живе бідно, не газифікована, а з Бєлгородщини просто зробили вітрину для українців.

Тим часом у Козачій Лопані населення стало жити аж ніяк не гірше, ніж за «поребриком». Будинки хоча й не розкішні, але добротні й охайні. Харків, уважай, під боком — за якусь годину можна дістатися чи на роботу, чи до великих торговельно-розважальних центрів, до культурних закладів.

Зрозумівши, що українці ні на який гачок не ловляться, московити захотіли «приєднати» їх силою.

Здавалося, навали не спинити, адже тут годинами ревіли ворожі танки. Перші дні вони їхали через Козачу Лопань транзитом, а потім російська солдатня почала обживатись. Окупанти казали, що прийшли сюди, на нашу землю, назавжди. А місцеві холуї повторювали за ними. Віталій Ганічев, якого призначили гауляйтером Харківщини, вперше «засвітився» саме в цьому селищі.

…Найбільше дісталось учасникам АТО, співробітникам правоохоронних органів, активістам. Нелюди облаштували катівні у школі, на залізничній станції... Дехто з місцевих потім щезав безслідно, як слідчий поліції, якого забрали «на підвал». Родичам спершу казали, що він живий, потім погрожували, мовляв, не шукайте його. Доля цього чоловіка залишається невідомою.

Нещодавно в селище подали воду, газ. Проте люди не поспішають додому: з трьох тисяч населення повернулася третина. Бояться повторної окупації… Крім того, місцевих залякували, отож дехто евакуювався через російську територію. Тепер люди намагаються повернутися в Україну, та це почасти не так легко зробити. Найважче забрати додому «евакуйованих» дітей. Бо не для того загарбники їх вивозили, аби запросто віддати назад...

Опинився я в Козачій Лопані завдяки волонтеру Вадимові Кулику, що їхав із родичем забирати на зиму пасіку ближче до Харкова. Бджіл доглядав їхній знайомий Віталій, із яким вони бачилися разів зо два. От бувають такі люди: поїхав аж он туди, до гори, по чужі вулики, перевіз їх до себе на обійстя і дбав про них. Дружина Віталія Оксана розповідає, як багато вони та діти пережили під час окупації: ще й сьогодні, після визволення, не позбулися страху. Щоправда, каже жінка, люди в біді гуртувалися. Вони збиралися в сусіда, який мав де спекти хліб. Хто принесе дров, хто піддон... Топили, пекли паляниці. «Знаєте, нічого кращого нема на світі, — мружить очі Оксана, — як запах свіжого хліба».

Пережили окупацію і бджоли. Ті комахи не лише мед носили, а й кусали рашистів. Тільки їх. Російські солдати, розповідають сусіди Оксани, заходили до баби Валі, запитували, де, мовляв, у вас у селі миються. Баня де? А баба Валя подумки крутила пальцем біля скроні, а вголос казала: «Та в нас тут у кожного в будинку душ і ванна, навіть у літніх людей». А ще «пушкіністи», найбільш культурні й цивілізовані на Землі (на їхню, звісно ж, думку), не могли знайти в Козачій Лопані громадського туалету. Бо в ньому нема потреби: більшість селян поробили в хатах сучасні вбиральні, а коли і є в когось надворі, то там не «очко», як казали окупанти, а зручне сидіння... Бджоли також думали, що рашисти несповна розуму, отож жалили їх.

Наші воїни вигнали загарбників за кордон, але ті продовжують вести обстріли. Можуть поцілити і в пасіку. А бджоли — вони ж не знають, що таке толерантність, розізляться, перелетять кордон, бо їх же ніякі локатори не запеленгують, і будуть мститися: кусатимуть і старого, і малого, і цивільного путініста, і в однострої. Від цього може й третя світова початися... Тож довелося евакуювати пасіку від гріха і від кордону подалі. Жарти жартами, та, може, світова війна вже давно йде, лише бджоли про це не знають.