Лист із фронту

Тетяна КОМАР.

Полтавська область.

«ПРИВІТ, моя рідна бабусю! Як і обіцяв, пишу тобі листа. Ротний допоміг дістати блокнот, ручку та конверти, при нагоді обіцяв вкинути листа до поштової скриньки.

Загалом у мене все добре. Командир нам дістався від Бога, він завжди за нас горою стоїть. Мої споборники справжні витязі, таких немає в жодній армії світу. А знаєш, чому? Тому що ми на своїй землі, за нами правда.

На днях в одного з побратимів народилася небога, і я бачив, як він плакав, по-справдешньому, щиро. Чоловічі сльози — то не соромно, то істинні почуття. Ми привітали його, відзначили приємну новину солодким чаєм. Розумієш, бабусю, відчуття, що ТАМ продовжується життя, зцілює, ти знаєш, заради чого стоїш ТУТ. Народження цієї дитини — символ продовження життя, нація не вмирає, а живе і буде жити!

Подеколи дуже хочеться поспати не уривками під артилерійський свист, а вдома в теплій хаті. Пам’ятаєш, як у дитинстві ти будила мене до школи, цілувала і гладила по голові? А я класу із сьомого почав казати, що мені це не подобається, і просив більше так не робити. Тоді я хотів здаватися дорослим чоловіком, а не підлітком. А тепер ті ранкові обійми і поцілунки мені сняться: ніби задрімав на кілька хвилин, проваливсь у глибину видіння — і виринає спогад із дитинства. Я навіть аромат у сні відчуваю: липовий чай, яєшня і твої ніжні млинці. А ще твої руки. Сниться, ніби я холодний, а вони теплі, аж гарячі, й гріють мене. Пообіцяй мені, що приготуєш сніданок, коли я повернуся додому, і розбудиш, як у дитинстві.

Тут час вимірюється по-іншому, ти губишся в реальності, забуваючи день і число. У війни свій ритм.

Після перемоги я не поїду більше до міста, не залишу тебе саму. Ми з побратимом плануємо відкрити власну пилораму, він вправний тесляр, а я навчуся. Добудую будинок, як ти хотіла, перекрию дах, розчищу садок, поставлю гарну дерев’яну альтанку, в якій ти перебиратимеш вишні на варення, питимеш чай.

А ще після перемоги ми з тобою поїдемо мандрувати Україною. Сядемо в машину, закинемо найнеобхідніше і твого пса Бублика, куди ж без нього, та й гайнемо дорогами нашої вільної країни. Я покажу тобі Софію Київську, кручі Канева, терикони Донбасу, Батурин, Чернігівські вали, і неодмінно подамося до моря, в Крим. А далі помандруємо на захід — озера, гори, костели, собори, Львів, Чернівці, Луцьк. Ми побачимо все, про що тільки можна мріяти.

Твій лист я бережу в нагрудній кишені разом з іконою, яку ти прислала, в особливо тяжкі моменти дістаю і читаю, наче молитву, тоді відпускає. Коли повернуся — розцілую кожну твою зморщечку, кожне сиве пасмо, яке додав у твої золоті коси, розцілую твої зморені натруджені руки, буду носити тебе на руках, як ти мене малого носила. Тільки дочекайся мене! Ти була і є моїм всесвітом, точкою відліку, з якої починалося все, через тебе я читав світ, учився жити. Бережи себе, не забувай пити ліки, вір у нашу перемогу і знай: я повернуся, бо на мене чекаєш ти. Тобі ще моїх дітей виховувати доведеться. Ти ж у мене ще ого-го!

Р.S.: Попрошу тебе купити деревце і посадити в нашому саду. Грушку чи яблуньку — не важливо, головне, щоб на весну вже зеленіла. Ми почнемо садити молодий сад.

Люблю тебе безмежно! Твій онук Володимир».

…На ранковому богослужінні в церкві сивочола літня жінка в білій хустині стояла біля ікони Георгія Побідоносця і молилася всім заступникам та угодникам за захисників України. Причастилася, подала сорокоуст, купила кілька іконок для хлопців і повільно пішла до виходу. Сіла на лавку біля храму, всоте перечитала лист від онука. Витерла сльози, перехрестилась і покрокувала в напрямку ринкової площі. Підійшла до продавців саджанців і вибрала три деревця. Біля будинку озвалася сусідка:

— Що, Андріївно, вирішила омолодити сад?

— Онук просив, аби деревце посадила. Але що ж те одне? Посаджу кілька, будуть його дітки ласувати яблуками та грушами. І мене, стару, згадають.

— Як він там? Важко? — стишила голос допитлива сусідка.

— Нелегко, це ж війна, — зітхнула старенька. — Та він знає, за що стоїть.

— Нехай їх усіх Бог оберігає.