Маємо свої орієнтири

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Попри надскладні воєнні умови українські аграрії вчасно провели осінню посівну кампанію. Вони запевняють: країна буде з хлібом!

Анатолій Гайворонський, який очолює дніпропетровський осередок Асоціації фермерів і приватних землевласників, здійснив знакову, як він сам вважає, поїздку до Європи в рамках проєкту «Німецько-український агрополітичний діалог». Тривав захід два тижні й був сповнений подій.

СПЕРШУ побував Анатолій Іванович у Німеччині: мав зустрічі з керівниками профільних відділів мінагропроду, спілкувавсь із представниками Союзу фермерів, з’їздив у десяток господарств та на виставку тваринництва і менеджменту в Ганновері. З одного боку, нічого над-звичайно нового не почув і не побачив, з іншого — мав можливість зробити докладні спостереження і переглянув свої судження, що ж робити нам в Україні. Зокрема, одна з тез Гайворонського після повернення додому звучала так: «Бути фермером у Німеччині не хотів би».

— Їхня практика багаторічна, ґрунтується на випробуваному досвіді, вже тому й повчальна, — розповідає пан Анатолій. — Але я дивився на все крізь призму поради Тараса Шевченка, що чужому треба научатись, але і свого не цуратись. Українське село, його аграрне виробництво, може, значно давніше, ніж європейське, якщо не обмежуватися тільки викривленим радянським періодом. Хіба не напрацювало власних орієнтирів, за якими, вернувшись до тями і здорового глузду, треба розвиватися?

Гайворонський зрозумів, що фермерство в Німеччині — суто соціальне явище, мета якого — всіма силами і засобами стимулювати агровиробника. Ще точніше — сільські родини, аби вони були зайняті по шию, день і ніч трудилися для всього суспільства. Звідси численні заохочення, пільги та дотації, в результаті чого фермери, яких з усього населення Німеччини лише три відсотки, забезпечують 97% співгромадян харчами.

— У нас же не бережуть і не опікають так землеробів, як у німців, — продовжує пан Анатолій, — а відповідне ставлення до своїх годувальників, поки не пізно, треба виховувати і прищеплювати. Але я розгледів і зворотний бік цієї медалі. Не все те золото, що блищить. Бо 30, 50, щонайбільше 100 гектарів землі (там домінують такі площі) перетворюють їхніх власників на «багатоверстатників», які мусять і вирощувати все — від збіжжя до кормів та овочів, і утримувати й відгодовувати чималенько худоби, аби повністю використовувати наявні ресурси та можливості. А інакше на повну не проживеш…

Запитав Анатолій Іванович одного, другого, третього фермера, коли вони відпочивали і де. Ті аж руками замахали: та яке там, ми ж цілодобово, як налигачем, до господарства прив’язані! Вихідних нема, не те що відпусток. А ще завважив Гайворонський таке: чи не всі тамтешні фермери літні віком. Молодь, зізналися німецькі колеги, не горить бажанням підхоплювати аграрну естафету, розуміючи необхідність без просвітку трудитися, якщо зв’язав свою долю із землею... Насправді, внесли ясність співрозмовники, вони також не в захваті від такого життя-буття.

Ринок землі вільний, але щоб її гребли під себе магнати — про це й помріяти ніхто не сміє. А не живеш у сільській місцевості — дзуськи. Німці над усе бояться, на думку пана Анатолія, великих господарств, тим паче аграрних олігархів і компаній-гігантів. Але досить було йому заїкнутися про кілька тисяч гектарів в оренді фермерів, як в Україні, співрозмовники згідливо закивали головами: цілком, мовляв, годиться! Дивіться, усміхається Гайворонський, що виходить: там на кожні 100 га вгідь обмежують кількість корів, які маєш право утримувати. Бо заважатимеш сусідам і псуватимеш екологію. А в нас люди самі себе обмежують, адже випасати худобу нема де. Хіба можна таке коїти і терпіти? Як і те, з гнівом промовляє фермер, що малий і середній бізнес, тим паче в аграрному секторі, в нас упосліджений.

Треба сказати, що подорож Європою дала змогу ватажкові дніпровських фермерів предметно ознайомитися не тільки з німецькими, а й із усеєвропейськими, як він тепер висловлюється, порядками. Збагнув абсолютно, яким чином формуються і суто аграрна політика, і політика земельних ресурсів та відносин. Ось відразу хоч би таке: громади там лише сільські. Села з містами, як у нас, в один віз не впрягають. Що й почув, між іншим, Гайворонський з вуст члена аграрного комітету Європарламенту пана Петера Ярома (у Брюсселі проходила друга частина поїздки). Пан Анатолій спілкувався з багатьма представниками профільних органів ЄП, і, зрештою, зайвий раз пересвідчився, які перепони заважають українському сільськогосподарському сектору і селу твердо стати на ноги.

Зокрема, в Європі насамперед хваляться не максимальною підтримкою фермерів, котра нас вражає, а тим, що твердо гарантують для них сталі умови діяльності. Тобто запроваджено обов’язкові правила гри — досить вимогливі й довговічні, бо якщо і змінюються, то зрідка. І завжди з участю та за згодою виробників, а також сільських громад. Стосується це й організації управління аграрною галуззю, і формування торгової політики, коли надійно закріплено повноваження, сфери відповідальності державних установ та служб на всіх рівнях. Причому, говорить Гайворонський, відступати від законів зась. Під козирок бери і не вередуй, зате працюєш, справді, у стабільних умовах.

— Я цілком зрозумів, на чому грунтується їхній сталий розвиток, котрий для європейців як панацея, — стверджує Анатолій Іванович. — Це зовсім не так, як в Україні! У нас нині суціль свавілля владних структур та чиновників. Унаслідок блокування податкових накладних мені заборговано вже мільйони з повернення ПДВ. Відбирають у фермерів останні обігові кошти, швидше, копійки. На який урожай Україна сподівається наступного року? Озимі посіяно без унесення міндобрив, бо ні за що було їх купувати, та й на весняне підживлення не знайдеться. До речі, ще не всі зібрали кукурудзу і навряд чи взагалі збиратимуть. Бо солярка, перевезення і сушіння влетять у таку копійку, що мало не здасться…

Хіба не в банкрутство виливається для нас, продовжує Гайворонський, закупівля зерна за готівку і те ж блокування накладних? Або чому раптом для аграріїв зросли, мов на дріжджах, залізничні тарифи? За п’ять вагонів із зерном ми платимо більше, ніж металурги за 50 із прокатом. Ніхто не заперечує, що сьогодні на армію нашу славну, на перемогу повинні йти основні ресурси. Однак держава має зрозуміти: якщо зіпхне у провалля своє фермерське плем’я, наступного року не буде що «зерновими коридорами» везти на продаж.

Європейські фермери не дуже у захваті від того, що Україна рветься в Євросоюз, переконаний тепер Анатолій Іванович. Якщо не побоюються нас, то остерігаються напевно. Вони звикли до непорушного існування і гадають, що такі порядки і в нас. А знаючи, які родючі в Україні землі, який працелюбний і талановитий народ, прикидають, як муситимуть конкурувати. Не до жиру буде, прогнозують. Чи не ліпше, запитують прямо, триматися подалі від українських землеробів?

— Скажу більше, — продовжує Анатолій Гайворонський, — повернувся я додому з твердою думкою, що не ми в Європу по сільськогосподарський досвід маємо їздити, а вона до нас. Але для цього нам необхідно нарешті рішуче покінчити зі свавіллям та ненажерністю земельних баронів і рейдерів, котрі давно злилися, мов рідні, з негідниками у правоохоронних органах, судах та в кабінетах державної і місцевої влади. Поборемо це зло, і тоді українське село буде квітнути і пахнути хлібом, рятуючи людство від голоду, потреба в чому сьогодні очевидна.

Пізнавальна поїздка надихнула очільника дніпропетровських фермерів ще й на такі роздуми. Війна, каже, підняла увесь наш народ супроти хижого ворога і народила тисячі патріотів гордої і незалежної України, для яких перемога над загарбниками — над усе. Але здолати рашистів буде замало. Після війни необхідна ще одна перемога — над вадами національного характеру. Коли принцип спершу дбати про Вітчизну, а тільки потім про власне благополуччя стане засадничим для державників, політиків і всього суспільства, Україна оживе й заживе.