«Так заради чого тоді ми воюємо?»

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Рівненське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» активно бореться за повернення до шкільної програми творів нашого непересічного земляка Уласа Самчука, якого слушно називають Волинським Гомером ХХ століття.

РОБЛЯТЬ це в надії, що нині, коли українці припадають до своїх витоків, як до життєдайного джерела, чиновницьку «броню» таки вдасться пробити разом із небайдужим суспільством.

Власне, в незалежній Україні школярі та їхні наставники дістали ковток свіжого повітря: після тривалого забуття і відвертого ігнорування для вивчення таки запропонували твори письменників «розстріляного відродження» 20-30-х років, шістдесятників та митців, які вимушено творили поза межами України… Серед них був і уродженець стародавнього Дерманя, що на Рівненщині, Улас Самчук.

Проте за президентства Януковича та міністра освіти Табачника шкільну програму знову «оновили» — але вже у зворотньому, «східному», напрямі.

Так, із переліку творів для вивчення вилучили розділи трилогії «Волинь» і перший роман про Голодомор 1932-1933 років «Марія». Обгрунтовуючи тим, що твори Уласа Самчука «психологічно важкі» для дітей, розповідає директорка центру професійного розвитку педагогічних працівників рівненської міської ради Мирослава Жовтан. — Тож відтоді рівненські педагоги, приміром, рекомендують твори нашого славетного земляка для додаткового читання. А ще — організовують екскурсії до літературного музею Уласа Самчука, який створений і працює в Рівному. Вони разом з учнями приносять квіти до його пам’ятника на Театральній площі: бронзовий Улас неначе намагається зазирнути в наші дні й питає — як живете, українці?

Ой Волинський наш Гомере! Українці змушені відстоювати не лише свою землю, а й твою літературну спадщину!

— Образливо, що мислитель, якого визнає літературна Європа, світ, залишається на задвірках шкільної освіти, та ще й у такий буремний для України і надважливий для кристалізації нації час, — висловлює думку переважної більшості вчителів рідної мови та літератури викладач із багаторічним досвідом рівненського міського ліцею №22 Віта Линник.

— Ворог немилосердно нищить усе українське, плюндрує нашу землю, культурну та літературну спадщину. Але йому ніколи не вдасться сплюндрувати наших душ, — певен голова Рівненської обласної організації «Просвіти» Іван Вєтров. — Справді, з творів Уласа Самчука постає правда життя українських селян — неприваблива і вкрай болісна. Але ж, як виявляється, пророча! Ось вона, глибина мислення, яку варто запозичити й нашим державним достойникам. Бо, висловлюючись відомою фразою Черчилля, хочу запитати: так заради чого тоді ми воюємо?

 Візьмімо повість «П’ять хвилин по 12-й: записки на бігу». Улас Самчук пише про українських біженців, які рятувалися від більшовицьких «ваньок», що йшли «визволяти Європу від фашизму». Нині Україна знову бореться з ворогом, якого так правдиво описав автор: «Знаємо, що червона Москва є жорстоким звіром, і вона чавить немилих їй істот людських, як мух осінніх… Большевики мають чарівну властивість, вони страшніші ніж бомби, чума, холера, вогонь і смерть, взяті разом». Пророцтво? Ще й яке!

«Коли нащадки цих жорстоких звірів знову топчуть нашу землю і вбивають її найкращих синів та дочок, серед фахівців, які укладають шкільні програми, є ті, хто свідомо чи несвідомо грає на боці ворога, вважаючи Уласа Самчука, автора «Волині», представником «не модерної, сільської літератури». ...То, може, тоді викиньмо з програми й Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного?» — справедливо запитують автори звернення у міністра освіти і науки, голови профільного комітету парламенту, президента Національної академії педагогічних наук.

Цього разу адресували запит і ряду вітчизняних університетів. І вже мають першу ластівку підтримки від Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. «Тетралогія «Волинь» присвячена створенню УНР та спробі втримати Українську державу, незважаючи на зазіхання Росії і кривавого Муравйова, який знищив під Крутами цвіт українства й скупав Київ у крові», — пише доктор філологічних наук професор з Івано-Франківська Степан Хороб. — А сильнішого роману про Голодомор, аніж «Марія», в Україні нема й досі».

Ось так, усім миром, будемо повертати собі своє, українське. Чекати нам ніколи, бо й справді — заради чого тоді ми воюємо?