Потрібно рухатися вперед

Любов ПОПОВИЧ.

м. Кропивницький.

Фото надане О. Луговим.

Це був теплий і сонячний день. На березі річки Інгул у Кропивницькому зібралося понад пів сотні дітей, які зі своїми родинами приїхали до цього міста, рятуючись од війни. Тут влаштував спортивне свято для них також вимушений переселенець із Маріуполя Олександр Луговий. Раптом у повітрі спалахнули яскраві фарби — жовті і блакитні, утворивши символічний прапор України. «Моя мрія, яку хотів здійснити в Маріуполі, збулася тут — у Кропивницькому», — зі сльозами на очах промовив чоловік.

ОЛЕКСАНДРОВІ Луговому 37 років, народився і жив у Маріуполі. Він професійний спортсмен, який займається кросфітом — це тренування, що поєднує гімнастику, важку атлетику, біг і веслування. До улюбленої справи Олександр залучає і малих вихованців, і дорослих.

— За першою освітою я мав би працювати на митниці, але переважила любов до спорту. Отримав другу вищу освіту й почав займатися фізичним вихованням молоді. Це стало справою мого життя. В Маріуполі заснував громадську організацію «Богатирі», відкрив спортзал, у кредит купив сучасне обладнання. Мої вихованці показували хороші результати на змаганнях, на які ми вже їздили по всій Україні. На початку березня я мав внести останній платіж. Але настало 24 лютого… — розповідає Олександр Луговий.

Той останній внесок за кредитом позикодавець, харків’янин, просто подарував Сашкові. На той момент і Маріуполь, і Харків уже були під нищівними ворожими обстрілами. Серце стискалося від неймовірного болю, бо дітище, щойно з’явившись, уже помирало. «Коли почалися обстріли Маріуполя, ми з моєю дівчиною Вікторією ховалися в підвалі нашого будинку. Було дуже холодно... У проміжках між обстрілами міг вискочити, щоб набрати води, приготувати якоїсь їжі на вогні. Коли від чергового влучання обвалився один із під’їздів, ми вирішили перебратися в інший підвал, де вже було багато людей, — пригадує Сашко. — Востаннє я бачив свій спортзал на початку березня. Всі вікна вибиті, будинок посічений осколками, навколо руйнування…»

Двадцять днів Сашко з Вікторією ховалися від обстрілів. Та ворожий вогонь ставав дедалі щільнішим. «Із кожним днем голова була дедалі нижче і нижче до землі, — розповідає чоловік. — Коли ти вже не можеш її підвести, бачиш, як біля твого будинку окопується танк, то надія зникає... 16 березня о п’ятій ранку прокинувся від важкого передчуття. Вийшов на вулицю. В той момент вибухи лунали далеко. Подивився навкруги — всюди зруйновані будинки. Я зрозумів, що потрібно вибиратися з міста. Із підземного гаража, де ми на той час переховувалися, якийсь літній чоловік намагався виїхати машиною, яку заблокувало. Ми допомогли її вивільнити і разом рушили. Дорогою за нами прилаштувалися автівки, і вже на виїзді з Маріуполя прямувала колона зі 150 машин. Їхали навмання, аби подалі від смертельних обстрілів...»

За 12 годин маріупольці добралися до Запоріжжя. Колишні вихованці допомогли знайти тимчасовий притулок. В цьому місті пара пробула чотири дні, весь цей час Олександр координував людей, які рятувалися з Маріуполя, зустрічав, допомагав знайти житло. «Потім друзі зі спортивної спільноти запросили мене у Кропивницький. Нам знайшли житло, а згодом і запропонували роботу тренером у спортивному клубі. Важко передати словами мої відчуття… Я вирвався з пекла і потрапив не просто у мирне місто, а в рідну стихію», — ділиться емоціями співрозмовник.

У Кропивницькому життя Олександра потроху почало налагоджуватися. Маючи активну вдачу, він дуже швидко познайомився з містом і людьми, зумів зібрати понад чотири десятки дітей і дорослих для заняття кросфітом, бере участь у громадському житті, різноманітних благодійних спортивних заходах, а ще волонтерить, допомагає ЗСУ. «Я не те що став патріотом після 24 лютого — був ним завжди, бо виховую молодь, яка представляє на змаганнях Україну. Просто сьогодні відчуття любові до Батьківщини загострилося. Я хочу жити у власній країні. Підтримую ЗСУ, щоб ця війна закінчилася якнайскоріше, щоб ми перемогли, бо ми на своїй землі», — наголошує Олександр Луговий. Допомоги потребують і рідні та близькі, які лишаються в зруйнованому Маріуполі. Якимсь дивом із містом налагодили зв’язок, чоловік туди передає ліки, харчі, предмети гігієни.

Сашко реалізовує в Кропивницькому проєкти, які започаткував ще в рідному місті. А участь у них беруть діти, які переїхали з родинами з окупованих і прифронтових територій. Саме таке спортивне свято і стало втіленням маріупольської мрії тренера. Яким уявляє він свій завтрашній день? Переконаний — із перемогою України. Чи повернеться в рідне місто, не може сказати.

— Я знайшов себе у Кропивницькому. Яким стане Маріуполь, коли відбудується, який вигляд матиме будинок, де я жив? Намагаюсь про це не думати, зараз просто треба рухатися вперед, — переконаний Олександр Луговий.