Столяр — золоті руки Віктор ЗЕЛЕНЮК. Вінницька область Фото автора. У селі Бохоники Вінницького району проживає людина, наділена божим даром творити красу з деревини. Ті, хто бачив роботи Миколи Демчука, називають його столяром — золоті руки, а його будинок — діючим музеєм оригінального столярного мистецтва, де всі дерев’яні предмети — від вхідних дверей до кузні — ручної роботи господаря. Мені теж випала нагода побувати там на екскурсії. МИКОЛА Петрович виявився напрочуд цікавим співрозмовником. Він кілька годин так захоплено й емоційно водив мене секретами свого ремесла, що час збіг непомітно. Особлива його гордість — масивні дубові столи… «Зараз у нашій хаті вісім таких столів, а виготовив я їх за своє життя більш як двадцять, — каже Микола. — Люблю дуб — це дерево мене надихає до роботи, тяжко з ним працювати, матеріал примхливий, але благородний, міцний… Він найдовше живе у виробах. Мої столи не треба застеляти скатертинами, аби не закривати краси природного малюнка деревини… За ними приємно просто посидіти, навіть без застілля. Один із них ми з дружиною Тетяною вирішили продати, щоб виручені гроші передати на потреби ЗСУ… Ця думка з’явилася у нас тоді, коли внук Денис поїхав до свого батька Василя, щоб разом захищати країну від ворога. Воює і наш син Валерій, він професійний військовий… Той стіл, який виставив на продаж Микола Демчук, має свою історію. Роботу над ним він закінчив 23 лютого 2022 року, а наступного ранку, як відомо, почалася війна… Матеріал для його виготовлення майстер готував півтора року — спершу сушив на повітрі, потім досушував у спеціальній камері. Підганяти процес сушіння не можна. Каже, якщо дошки одразу покласти в камеру, з часом їх покрутить. Дерево живе, воно дихає, навіть крізь найменші пори… А ще застерігає: «Чисте дерево не любить сонця». Цим попереджує майбутнього покупця, що стіл не повинен перебувати, скажімо, на терасі. Він для приміщення. На всій поверхні кришки дуже гарний природний малюнок деревини, жодного сучка. Не видно їх і на ніжках стола. — Тарілки з гарячими стравами можна ставити сміливо — це не зашкодить поверхні стола, — пояснює пан Микола. — Каструлі чи казанчики бажано ставити на підставки. Це перевірено неодноразово. Такий стіл у нас на кухні. І ми це робимо щодня… — Деревина дуба важка, — веде далі майстер. — Одна кришка завважки не менш як 70 кілограмів. Ніжки стола не знімаються. Такий виріб розрахований для приватного будинку, але його можна поставити і у міській квартирі, якщо, звісно, дозволяє житлова площа… Зайшла у нас мова й про Чорнобиль, мій співрозмовник подумки перенісся у ті страшні хвилини, коли у складі зведеного вінницького пожежного загону відкачував важку воду з-під четвертого реактора, гасив кабельні тунелі, замінював рукавні лінії по всій території станції, забезпечував шахтарям різку бетону. Загалом провів у відрядженні тиждень і нахапався стільки опромінення, що вистачає й до сьогодні… Потім Миколу Демчука списали з пожежних, але він знайшов себе у роботі з деревом і довів її до високої мистецької відмітки. Чоловік каже, що разом із дружиною, як і більшість їхніх односельців, уже не раз передавали для наших захисників харчі — те, що виростили на городі, що заготовили у погребі. Перераховували і власні заощадження. А втім, хочеться ще чимсь допомогти. Грошей, якими можна було б поділитись, у родини катма. До того ж чоловік на групі інвалідності… Внук Демчуків Денис, син їхньої дочки, не зміг залишатися вдома після того, як його батько пішов на війну. Хлопцеві тільки 21 рік. Його бабуся, пані Тетяна, не приховує, що не хотіла відпускати внука. — Скільки не просила, як не умовляла, навіть плакала, нічого не допомогло, — розповідає пані Тетяна. — Сказав, я їду до тата, і поїхав. Спершу вони домовилися, батько Дениса узгодив, аби хлопця взяли у їхній підрозділ. Але нині вони не разом. Телефонує, каже, що недалеко від тата. Воювали на півдні, вже зараз на сході… З особливим трепетним відчуттям Микола Петрович і Тетяна Іванівна показали прапор, який Валерій подарував батькові й мамі. На ньому автографи його побратимів. Зазначено деякі міста, які вони захищали від російських окупантів. — З нетерпінням чекаю нашої перемоги над ворогом, і, як тільки у Вінниці відкриють Музей Мужніх, обов’язково передам туди цей стяг, — каже майстер. |