• Актуально

У пошуках відродження села

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Всеукраїнська асоціація громад спільно з представниками Програми аграрного та сільського розвитку організували семінар у Мережі «Просторове планування територій громад: що, як і навіщо?»

ПОНАД 500 очільників та активістів селищних і сільських територіальних громад з усіх областей України змогли одночасно не тільки вислухати фахівців та спеціалістів із розвитку й розбудови сільських територій, а й поспілкуватися з ними та між собою.

— Проблеми просторового планування, зокрема архітектурні аспекти, забудова сільських населених пунктів і територій загалом, після аграрно-земельних реформ актуальні як ніколи. В той же час украй необхідні рішення стосовно цього є дискусійними та ще до пуття не визначеними. Їхня суперечливість часто заважає звести до спільного знаменника інтереси сільських жителів, власників земельних ділянок та їх орендарів, хазяїв особистих селянських господарств і підприємців у галузі переробки сільгосппродукції. З цього переліку не можна виключати також інтересів проєктантів і будівельників, вимог природолюбів та екологів, — наголосив ведучий семінару виконавчий директор Всеукраїнської асоціації громад і голова Всеукраїнського конгресу фермерів Іван Слободяник.

Чоловік висловив надію, що розмова у такому форматі з провідними спеціалістами та практиками допоможе громадам у стратегічному програмуванні успішної розбудови своїх територій. Потреба в цьому велика. За останні понад 30 років українські села зазнали суттєвих змін, а швидше, болісних руйнувань, тому тепер доречніше говорити про їх порятунок, причому разом із населенням, що опинилось у дуже невтішному становищі. Переважна більшість селян нині почувається наче чужими на насиджених місцях, навіть зайвими на рідній землі, бо з ними мало хто рахується, мало хто переймається їхніми потребами. Мусимо визнати: аграрна реформа «хитромудро» віддавала віжки в руки то райдержадміністраціям, то райрадам, оминаючи сільські органи влади і самих селян. Усіма «процесами» управляла, по суті, стороння чиновницька братія, причому так, як їй заманеться. Поганяла туди-сюди, втішаючись тим, що селяни терпіли рішення та команди «згори». Апогеєм свавілля і знущання стала кривдна політика, за якої повноваження сільрад поширювалися тільки на землі в межах населених пунктів. Селян позбавили прав на території поза ними, хоча без них їм ні туди ні сюди. А на прилеглих до сіл землях, не кажучи вже про віддалені хутори, хто що хотів, те й коїв. Отож і маємо перспективу знищення села — колиски української нації.

Тому, безсумнівно, семінар «Просторове планування територій громад: що, як і навіщо?» дуже на часі. Єдине, трохи спантеличило те, що теорію і практику просторового планування місцевості учасникам заочного семінару видавали за суто іноземний винахід. Із цим важко погодитись. Скажімо, на Дніпропетровщині у цьому нагромаджено великий досвід, яким можна не тільки пишатись, а й брати за взірець. Практика відродження села відома ще з радянських часів, вона добре себе зарекомендувала. Щороку в області визначали один із районів, закликали до творчої роботи архітекторів та будівельників, і всі разом його розбудовували. Прокладали дороги, облаштовували вулиці, зводили школи, дитсадки і медичні заклади, підприємства торгівлі та сфери обслуговування, будували житло. Можливо, хтось цей досвід назве віджилим, але варто згадати, як він спрацював на Дніпропетровщині у перші роки нашої незалежності. За рік досить занедбаний, із найбільшим дефіцитом трудових ресурсів Синельниківський район перетворили на «лялечку» з повним забезпеченням кадрами — механізаторів, тваринників, медпрацівників, освітян, будівельників, працівників сфери побутового обслуговування тощо. Хіба подібний досвід не стане у пригоді нині?

Разом із тим маємо й інший досвід у дусі радянських часів. Теж переконливий, однак у протилежному сенсі. Коли будували Каховську ГЕС і Каховське водосховище, на Придніпров’ї і в Таврії перенесли на нові місця мало не 20 тисяч сіл і селищ. Не всі знають, що в цей процес втрутився письменник і кінорежисер Олександр Довженко. Побувавши у селі Мала Каховка, що на Херсонщині, яке переносили із зони затоплення у нові поселення, котрі, як написав Олександр Петрович, будували фактично без центру, витягуючи хати у три геть однакові вулиці, він опублікував свій протест. Після відвідин села Покровське неподалік Нікополя письменник обурився ще дужче: «Будиночки для колгоспників ставляють педантично в ряд по ниточці, тому вони одноманітні. Ще нуднішими здаються витягнуті в довжину присадибні городи, більше схожі на пустирі між вулицями».

Чого ж волів і домагався Довженко? Його проєкт відрізнявся одвічним національним просторовим плануванням сільських поселень. Читаємо: «У старому селі була своя композиційна логіка, свій план, про який варто згадати. Воно мало центр. За центр і одночасно орієнтир правила звичайно церква. Її ставили на сільському майдані, завжди на найгарнішому і найвищому місці. До церкви завжди вело декілька вулиць і вуличок. Ніхто не стане заперечувати проти прямих вулиць у новому селі. Більше того, прямі дві вулиці, як дві координати, які пересікаються, навіть обов’язкові. Та лише самі прямі, як струни, магістралі з хатами, що нагадують виструнчених солдат, не прикрашають по-справжньому плану села. Чому? Тому, що зумовлюють «шахову» планувальну дошку-композицію найсухішу, найнуднішу і найбільш примітивну та неприємну, яка очей не милує і людей не радує». І останнє: «На сільських майданах, особливо в рівнинних селах, повинні підноситися високі будівлі спільного для селян призначення. Це, мабуть, ясно і без доказів. Без цього село лежить на просторі як немічний чи хворий, що не в силі підвести своєї голови. Мусимо проектувати і планувати архітектурно привабливі та затишні житлові будинки для селян. Звести нові хати на горі чи попід горою, замість соломи чи очерету вкрити черепицею або шифером — це ще не все. Архітектурну убогість черепицею не прикриєш. Треба робити вищий якісний стрибок. Треба знаходити в собі любов до села і його принад, багату художню і архітектурну та творчу уяву і прагнення бачити наперед та відчувати себе в майбутньому»…

Існування у багатьох громад саме такого бачення можливостей відродження нашого села підтвердив семінар. Є небайдужі особистості, ладні творити, не відступаючи та не мирячись із занепадом колиски української нації.

Радник із земельного законодавства Євген Бердніков доповів про перший конкретний досвід просторової розбудови у Любешівській, Ківерцівській та Шацькій громадах Волинської області. Сюди можна додати й ілюстрацію Слобожанської ОТГ Дніпропетровщини.

Утім, організатори й учасники вебінару «Просторове планування територій громад» необачно і даремно залишили поза увагою перепони на шляху відродження вітчизняних сіл. Мало що вдасться доти, доки нинішні об’єднані територіальні громади не стануть єдиними і повноправними господарями у своїх межах. Тільки закон має визначати їхні права та повноваження, і жодна сила вищих органів влади не повинна диктувати, нав’язувати громадам і всім селянам власну волю, чинити свавілля, давні сліди якого ятряться й досі. Це добре видно на прикладі Дніпропетровщини: жадібні, без краплі совісті й честі чиновники зі служб Держгеокадастру розікрали й розпродали втридорога в офшори, а також «своїм» людям геть усі пасовища та сінокоси, невгіддя, а також заповідники. Те, що споконвіків належало сільським поселенням, тепер стало чужою приватною власністю. Ще факт: облуправління будівництва автодоріг заходилося через усе заповідне Приорілля прокладати магістраль саме принадними територіями, знищуючи не лише довкілля, а й крайні хатини в селах. Винуватців такого безчинства тепер ніби й не знайти, отож і виправляти скоєне варварство нікому. Облуправління водних ресурсів, аби якомога більше хапонути бюджетних грошенят, взялося греблями, загатами і перекатами перегороджувати річку Оріль, заодно «на дурничку» добуваючи з неї та на прилеглих територіях дефіцитний пісок. Наслідок цього: села взяли у полон вирви, занапащені підтопленнями пасовища і луки. Царичанська ОТГ кинулася було домагатися правди, шукаючи кінці та крайніх, одначе райпрокурор через суд відсторонив голову громади від виконання ним своїх обов’язів. Аби не здіймав переполоху та не заважав новим «власникам» поцуплених у селян територій мати шкурний зиск.

Така сувора дійсність супроводжує актуальну тему відродження села. Треба якнайскоріше вертати права скривдженим і зневаженим селянам, аби вони стали єдиними законними і повноправними господарями на рідній землі. А відновлюючи справедливість, слід неодмінно карати винних, позаяк безкарність зваблює знову взятися за старе.